Розділ «Частина I Невсипуще око»

Коли Блумквіст опублікував сенсаційну бомбу про змову в шведському уряді, що захищав Залаченка, то обернувся на такий собі новинний магніт. Щодня йому надходила інформація про певні порушення й тіньові оборудки. Правду кажучи, здебільшого то були пустопорожні дурниці. Лише вряди-годи траплялися справді дивовижні історії. Часом і в чомусь повсякденному, як от у звичайнісінькій справі зі страхуванням чи банальному повідомленні про зниклого безвісти, ховається щось важливе. Ніколи не можна сказати напевно. Треба все методично вивчати, дивитися на справу неупереджено, тож у суботу вранці Блумквіст сів зі своїм ноутбуком і записниками й почав переглядати весь наявний матеріал.

Він пропрацював до п’ятої години пополудні й знайшов дещо цікаве. Років десять тому, либонь, це його захопило б, але тепер не викликало ніякого ентузіазму. То була класична проблема, і вже хто-хто, а він про неї добре знав. Після кількох десятиліть у професії більшість тем видаються знайомими, і хоч розум тобі підказує, що якийсь матеріал добрий, це все одно не бере тебе за серце. А коли по даху заперіщила шквальна злива, Мікаел зовсім перестав працювати й повернувся до Елізабет Джордж.

Блумквіст переконав себе, що це було не просто бажання втекти від дійсності. Іноді найкращі ідеї навертаються на думку, коли увага захоплена чимось іншим. Шматочки пазла в цей час можуть несподівано самі впасти на свої місця. Але нічого конструктивнішого, ніж лежати й читати хороші книжки, він так і не вигадав. До ранку понеділка, коли занегодилося ще більше, Блумквіст проковтнув один детективний роман Джордж цілком і другий до половини, а на додачу ще три давнішні числа журналу «Нью-Йоркер», що давно захаращували його приліжковий столик.

І от Мікаел Блумквіст, сидячи на дивані у вітальні з чашкою капучино, споглядав бурю. Він відчував у тілі виснаження й млявість, аж раптом різко схопився на ноги, — так, ніби враз вирішив опанувати себе й почати щось робити, — узув черевики, одягнув зимове пальто й вийшов з дому. На вулиці було достобіса неприємно.

Сильний крижаний поривчастий вітер з дощем діймав його до кісток, і він поспішив у бік Горнсґатану, що на вигляд був незвично сірим. Весь Седермалм, здавалося, позбувся своїх барв. Жоден бодай малюсенький яскравий осінній листочок не кружляв у повітрі. Схиливши голову й схрестивши руки на грудях, Блумквіст пройшов повз храм Марії Маґдалини до Слуссену, а тоді звернув праворуч на Ґетгатсбаккен і, як завжди, прошмигнувши між бутиком «Монкі» й пабом «Індиго», піднявся на четвертий поверх, де просто над офісом «Грінпісу» містилася редакція журналу. Дійшовши до дверей, він почув якийсь гамір.

Усередині було незвично людно. Крім колективу редакції, тут були головні позаштатні працівники й троє людей із «Сернеру» — двоє консультантів і Левін, який з такої нагоди одягнувся менш формально. Він уже не був схожий на керівника й поводився простіше, підчепивши кілька нових висловів, зокрема запанібратське «’доров».

— ’Доров, Мікке, як воно?

— Це залежить від тебе, — сказав Блумквіст, не бажаючи здаватися непривітним.

Але Мікаел помітив, що це було сприйняте як оголошення війни, тож, сухо кивнувши, він пройшов далі й сів на один зі стільців, розставлених у редакції так, як у невеликих лекторіях.

Уве Левін прокашлявся й нервово поглянув на Блумквіста. Відомий репортер, що видавався у дверях таким завоїстим, був тепер чемно зацікавлений в усьому й не виявляв ніякого бажання заходити в суперечку. Левін, одначе, ніяк не міг заспокоїтися. Колись вони з Блумквістом разом тимчасово працювали в газеті «Експрессен». Писали переважно коротенькі замітки й цілу купу всякого мотлоху. Але потім у пабі мріяли про солідні сенсаційні публікації, годинами базікаючи про те, що ніколи не вдовольнятимуться чимось дрібним і буденним, а завжди доскіпуватимуться до правди. Вони були молоді шанолюби, що прагли всього й одразу. Деколи Уве сумував за тими часами — не за платнею, звісно ж, і не за роботою, і навіть не за гулянками в барах з дівчатами, — ні, він сумував за мріями й енергійністю. Іноді Левін бідкався, що більше не відчуває шаленого бажання змінити суспільство та журналістику й писати так, щоб увесь світ завмирав, а можновладці зіщулювалися. Тож навіть такий відчайдух, як він, чудувався: «Куди зникли мрії?»

Мікке Блумквіст, певна річ, утілив у життя кожну з цих мрій. І не тільки тому, що був автор кількох гучних викривальних статей останніх часів. Просто він писав з тією пристрастю й силою, про які вони вдвох колись фантазували. Блумквіст ніколи не плазував перед урядовцями й не зраджував своїх ідеалів, тоді як сам Уве… Звичайно, але ж успішної кар’єри досяг саме він, чи не так? Левін заробляв тепер разів у десять більше, ніж Блумквіст, і це його неабияк радувало. І що тому Блумквістові дали його сенсаційні викриття, коли він не може собі купити нічого кращого за маленьку хатинку на острові Сандгамн? Боже милостивий! Що та халупа проти його, Левінового, нового будинку в Каннах! Ніщо! Ні, правильний життєвий шлях обрав саме він, Уве Левін.

Замість того щоб гнути спину в різних щоденних газетах, Левін почав працювати в «Сернері» медійним аналітиком, зумівши з часом зав’язати особисті стосунки з самим Гоконом Сернером. Ось що перевернуло його життя й зробило багатим. Тепер під його орудою перебували кілька великих видавництв та каналів, і це його дуже тішило. Він любив владу, гроші й усе з цим пов’язане, але часом усвідомлював, що мріє ще про щось інше, в малих дозах, звичайно, та все ж таки. Уве хотілося, щоб його вважали за видатного публіциста, як Блумквіста, і, либонь, саме тому він так наполягав на купівлі частки «Міленіуму». Сорока на хвості принесла чутку, що журнал переживає не найкращі часи і що головна редакторка Еріка Берґер, в яку Уве завжди був таємно закоханий, хоче зберегти на посадах двох нещодавно взятих працівників — Софі Мелкер та Еміля Ґрандена, а без свіжих інвестицій це неможливо.

Отож Левін угледів несподівану можливість купити одне з найпрестижніших видань Швеції. Проте керівництво «Сернеру», м’яко кажучи, не виявляло особливого ентузіазму з цього приводу. Навпаки, люди почали шепотітися, що «Міленіум» старомодний, схильний до лівацької орієнтації й має тенденцію конфліктувати з важливими рекламодавцями та бізнесовими партнерами. Цей задум зійшов би нанівець, якби Левін не почав усіх пристрасно переконувати. Уве стверджував, що інвестування в «Міленіум» треба розглядати в ширшому контексті: незначні вкладення не дадуть їм величезних прибутків, натомість вони матимуть щось набагато більше — довіру. Тепер, після всіх скорочень і кровопускань, репутація «Сернеру» точно не була його головним активом. Купівля «Міленіуму» стала б видимою ознакою того, що концерн так чи інакше цікавиться журналістикою і дбає про свободу слова, навіть якщо це й неправда. Правління «Сернеру» могло пристати на такий тактичний хід, тож Левін домігся свого. Досить довго ситуація здавалася виграшною для всіх сторін.

«Сернер» здобув хорошу рекламу, а «Міленіум» зберіг свій штат, діставши ще й змогу зосередитися на тому, на чому редакція зналася найкраще, — на ретельно підготованих, добре написаних репортажах. Сам Левін сяяв, як сонце, і навіть узяв участь в дебатах у Журналістському клубі, де, як завжди, скромно оголосив: «Я вірю в цю добропорядну справу. Я завжди боровся за журналістські розслідування».

Але потім… Він не схотів про це думати. Спочатку він не надто журився кампанією проти Блумквіста. Відколи його колишній колега злетів на медійний небосхил, Левін потайки радів, що з Мікаела раз по раз глумилися в засобах масової інформації. Тепер, одначе, його зловтіха тривала недовго. Молодий Сернерів син Торвалд довідався про веремію в соціальних мережах і роздмухав з того казна-що. Узагалі він був з тієї породи людей, яким нема ніякого діла до журналістів. Та він любив владу, а отже, й інтриги. І от саме в цій ситуації він побачив для себе можливість здобути кілька балів або ж просто заткнути за пояс старших членів правління. Торвалд досить швидко змусив виконавчого директора Стіґа Шмідта, який донедавна не мав часу на такі дрібниці, заявити, що про жодний привілей для «Міленіуму» не може бути й мови, що їм, як і всім іншим компаніям концерну, доведеться призвичаюватися до нових часів.

Левін, устигнувши врочисто пообіцяти Еріці Берґер не втручатись у редакційну політику видання, хіба тільки як друг і радник, раптом відчув, що його руки зв’язані, і був змушений грати в складну приховану гру. Він щосили поривався запалити Еріку, Малін і Крістера ідеєю робити журнал по-новому, так і не спромігшись, правда, чітко сформулювати, що саме має на увазі. Хоч це й не дивно, бо вигадане в паніці рідко коли набирає конкретних форм. Одне було зрозуміло — «Міленіум» має омолодитися й стати комерційно успішнішим.

Уве, певна річ, весь час повторював, що не може бути й мови про відступ від духу журналу та зміну його зухвало-загонистої позиції, хоч, правду кажучи, і сам не вірив у свої слова. Він лише знав, що керівництво зрадіє, коли в журналі побільшає гламуру й поменшає великих розслідувань в економічній сфері, адже саме вони можуть дратувати рекламодавців і створювати для правління ворогів. Хоч Еріці, звісно ж, він не прохопився про це й словом.

Левін прагнув уникнути зайвих конфліктів, тож на зустріч з колективом редакції одягнувся буденніше, ніж зазвичай. Він не хотів нікого провокувати своїми блискучими костюмами й краватками, дарма що в головному офісі це вже було, як кажуть французи, de rigueur.[1] Натомість він обрав джинси, білу сорочку й темно-синій светр із трикутним викотом, навіть не з кашміру. Його довге кучеряве волосся — ознака хитромудрої бунтарської вдачі — було тепер зібране у хвіст, як у найстильніших тележурналістів. А найголовніше — свою промову він розпочав щонайсмиреннішим тоном, як його й навчали на всяких курсах менеджменту.

— Усім привіт! Що за бридка погода! Я вже казав багато разів, але залюбки повторю ще: ми в «Сернері» невимовно пишаємося тим, що причетні до вашої діяльності, а для мене особисто це навіть щось більше за гордощі. Участь у створенні таких журналів, як «Міленіум», надає моїй роботі значущості. Це нагадує мені, чому я взагалі пішов у цю професію. Пам’ятаєш, Мікке, як ми сиділи в барі при Оперному театрі й мріяли про те, чого досягнемо разом? Хоч тверезішими ми від цього не ставали, ха-ха!

Блумквіст і знаку не подавав, що пам’ятає. Однак Левіна це не збило з пантелику.