Розділ 3

Що життя — театр, ладен повторювати кожен. Але не певен, що знайдеться багато таких, у кого, як у мене, змалку вклалося б у голові: життя — театр. До твердого розуміння домішувалися наївність і брак досвіду, отож, хоч у глибині душі я здогадувався, що для дебюту в житті треба бути зовсім іншим, але на дві третини переконав себе, що всі починають життя так само. Я був повен світлої віри: варто впоратися з роллю, як завіса впаде. Цьому сприяв здогад про ранню смерть. Проте ця віра, а точніше, витання в хмарах, не забарилася з жорстокою розплатою.

Зауважу, що хочу вести мову не про заяложене «самоусвідомлення».

Будь-що, окрім статевого потягу, не знайде тут місця.

Хоч природна нездарність прирікала на відставання в навчанні, я все ж намагався перейти до класу нормальних людей; от тільки засоби мав половинчасті. А саме, списувати на іспитах у товаришів, не розуміючи, що до чого, і здавати з найбезневиннішим виглядом. Цей спосіб, скоріше дурнуватий і нахабний, аніж хитрий, подеколи призводив до позірного успіху. Хтось перейшов до наступного класу. Але там викладають на основі того, що вже засвоїв, отож він один нічого не второпає. Тут для нього лише два шляхи: один — остаточно зіпсуватись, і другий — щосили напускати розумного вигляду. Яким піти — залежить від його власних якостей — слабкодухості й відваги, але не кількостей. Кожен шлях вимагає порівну і слабкодухості, і відваги. І кожен потребує постійного, ба навіть поетичного прагнення до неробства.

Якось за шкільним парканом я приєднався до гурту, який на ходу пліткував про небайдужість когось із відсутніх до трамвайних кондукторок. А тоді перейшли до привабливості кондукторок узагалі. Тут я і докинув розраховано байдуже:

— А все форма. Адже вона так облягає постать!

Певно ж, я ані на йоту не відчував до кондукторок чуттєвої прихильності. Аналогія, лише аналогія — та ще властиве моєму вікові бажання недбало похизуватися знанням потаємних справ — спонукали мене сказати отаке.

Мої слова викликали миттєву реакцію. Адже в цьому гурті були самі помірковані, що добре вчилися та й з поведінки не мали зауважень. Хлопці наввипередки загомоніли:

— Ото ну! Непогано ти в цьому розбираєшся!

— Мабуть, маєш досвід, га?

— Та з тобою кепські жарти!

Їхня відрухова, невинна оцінка видалася мені надто захопленою. Те ж саме, але висловлене недбаліше, куди більше піднесло б мене у власних очах. Я зрозумів, що треба поводитися трохи вправніше.

Коли п’ятнадцятирічний підліток свідомо робить щось не за віком, він схильний хибно вважати, ніби на це його спонукає щось стійкіше, ніж в однолітків, чого їм поки бракує. Хоча насправді воно не так. Мій неспокій, моя невизначеність зумовлювалися лише тим, що мені раніше за інших стало необхідно керувати свідомістю. Та моя свідомість була лише знаряддям ілюзій, мої дії — лише приблизною, майже навмання робленою, підгонкою на око.

Стефан Цвейґ дає таке визначення: «сатанинське — це притаманна кожній людині вроджена непевність (Unruhe), яка викликає прагнення вийти за межі самого себе, перевершити самого себе, позбавитися будь-яких обмежень». І додає, що це «незнищимий елемент непевності, залишений природою в наших душах з хаосу предковічності», який викликає напруженість і бажання «відновити в собі надлюдські, надчуттєві якості».

І справді, коли свідомість не здатна ні на що, крім резонерства, її мають за непотріб. Негарне почуття зверхності зродилося в мені, коли я власновіч побачив, як слова, сказані свідомо за аналогією і з бажання бути спритним, без найменшого відчуття плотської принадності кондукторок, збентежили приятелів, змусили їх почервоніти, немов їхня вразлива уява пори статевого дозрівання взяла з моїх слів поштовх чуттєвості, хоч і непевний. Але це почуття не втрималось у моїй душі. Навпаки, я відчув, що сам пошився в дурні. Гірким було витвереження від зверхності. Це відбувалося так. Зверхність почасти перетворилася на самовдоволеність, у сп’яніння на думку, що я бодай на крок обігнав інших; трохи того сп’яніння швидко минулося, і хоч воно ще тривало, я прорахувався, сприйнявши часткове протвереження за остаточне, і від сп’яніння — «я обігнав інших» — кинувся в самоприниження — «ні, я такий, як усі», потім знову схибив, розширивши (завдяки тому, що сп’яніння здебільшого ще не минуло) це положення приблизно до такого: «я такий же, як усі, багато в чому», тоді сміливо виснував «усі такі ж, як і я»; тут моя свідомість — всього лише знаряддя ілюзій — запрацювала на повну силу… і моє самонавіювання набуло довершеності. Самонавіювання — нелогічне, нісенітне, облудне, очевидний навіть для мене самообман — відтоді на дев’ять десятих підкорило моє життя. Не певен, чи є ще людина, аж так піддатлива навіюванню, як я! Гадаю, читачеві вже все ясно. Що я саме й не помітив однієї простої причини, через яку спромігся на зауваження про кондукторок, забарвлене еротикою. І справді, куди простіше — вона вичерпувалася тим, що мені була чужа питома сором’язливість підлітків у всьому, що стосується жінок.

Щоб мені не дорікали, ніби я, нинішній, просто аналізую себе тодішнього, наведу кілька рядків з написаного у п’ятнадцять років. «Рьотаро без найменших вагань прилучався до незнайомого товариства. Він вірив: у веселощах, навіть удаваних, криється безпричинний смуток, апатія. Найправдивіша, бо сліпа, віра зовні виявлялася в нього як розжарений до білого спокій. Навіть приєднуючись до бездушних жартів і розиграшів, він подумки повторював: «Я не пригнічений. Я не нудьгую». Це він називав «забути печаль». Люди довкола змучують себе питанням, щасливі вони чи їм просто весело. І мають це за справжнє щастя, ніби сумнів — достовірний доказ.

Рьотаро утверджує себе в певності: «це — просто веселощі». Бо таким чином серця інших можна прихилити до його «справжніх веселощів». Врешті-решт щось справжнє, хоч і не виявлене виразно, міцно впасовано до машини обману. Машина рушає з силою. І ніхто не помічає, що вже в «камері самообману»…».

(«Машина рушає з силою…»)

Чи й справді машина рушила з силою?