Розділ 3

Мати в Соноко була гарна і зграбна. Лагідна посмішка, що прикрашала її вуста під час розмови, іноді здавалася трохи безпорадною. Та цього разу я вловив у ній сум і тривогу. Щойно мати одійшла, ми з Соноко знову перезирнулись. Я дістав з нагрудної кишені блокнот, висмикнув листок і написав олівцем щось таке: «Мати тривожиться».

— Що там? — Соноко нахилилася до мене. Волосся в неї пахло, мов у дитини. Прочитала написане і зашарілася по саму маківку.

— Хіба ні?

— Ой, я… — Її очі знову зустрілися з моїми, і вона все зрозуміла. Я відчув, що і в мене починають пашіти щоки.

— Сестричко, що це в тебе? — простягла ручку мала. Соноко квапливо сховала листок. Середульша, схоже, вже розуміла, що до чого. І аж наїжилася невдоволено. Це відчувалося з того, як вона надміру суворо почала вичитувати малій.

А нам це ніби, навпаки, розв’язало язики. Вона розповідала про школу, про брата, переказувала прочитане, а я, як завжди, переводив розмову на загальні теми. То були перші кроки в мистецтві зваби. І оскільки ми надто захопилися розмовою, аби звертати увагу на дівчаток, вони повернулися на старе місце. І знову мати з заклопотаною посмішкою привела до нас двійко ненадійних сторожів.

Коли увечері ми, нарешті, знайшли притулок в містечку М., неподалік якого служив Кусано, вже був час спати. Нам з паном Обою випала одна кімната на двох.

Залишившись зі мною наодинці, банківський службовець почав викладати найвідвертіші антивоєнні погляди. Навесні двадцятого року Сьова такі розмови велися хоч пошепки, але скрізь, і вже навіть встигли приїстися мені. Здавалося, кінця не буде балачкам пана Оби — то про фарфоровий завод, куди він уклав гроші, який під виглядом компенсації воєнних збитків планував відразу по війні налагодити виробництво порцелянового начиння, то про те, що росіянам запропоновано сепаратний мир. А мені кортіло обдумати дещо на самоті. Я ледве дочекався, поки він сховав дивно пухляве без окулярів обличчя в тінь від вимкнутого нічника, кілька разів зітхнув, наче невинне дитя, аж постіль затряслася, й сонно засопів. А я, відчуваючи, як новенький рушник, обгорнутий навколо подушки, муляє мені розпашілу щоку, занурився в роздуми.

До морочної роздратованості, яка повсякчас товаришувала мені на самоті, в моєму серці вочевидь додався смуток, що потряс саме моє буття вранці, коли я побачив Соноко. Він оголив нещирість кожного сказаного сьогодні слова, кожного поруху, кожного кроку. Проте визнання їхньої фальші не було гіркішим за звичайну гірку непевність, чи все це не облуда: можливість подальшого викриття чомусь принесла мені полегшення. Як завжди, моя вперта тривога, що її викликали глибинні засади людського буття, справжній склад людської душі, запроваджувала самоаналіз у марне кружляння по колу. Настійна ідея — що відчував би інший юнак, що відчувала б нормальна людина — мучила мене, і невдовзі розпорошила навіть ту одробину щастя, яку я вважав дарунком собі.

«Гра» перетворилася на невід’ємну частку мене самого. То вже була не гра. Усвідомлення, що я прагну видати себе за нормальну людину, потроху розчинило первинну нормальність, отож я вже не міг не запевнювати себе, що й ця нормальність удавана. Інакше кажучи, я ставав людиною, яка вірить тільки в підробку. І, може, прагнення вважати любов справжньою виступило під маскою почуття, що душевний потяг до Соноко — нещире розумування. Не виключено, що то була перша спроба переробити самого себе на людину безапеляційну.

У тих роздумах я непомітно закуняв, коли зненацька в нічному повітрі розлігся зловісний, але водночас напрочуд притягальний, рев.

— Тривога, чи що? — Мене вразило, як легко прокинувся пан Оба.

— Та певно, — промимрив я. Ледь чутному виттю сирени, здавалося, не

буде кінця.

Побачення мало бути рано-вранці, отож ми прокинулись о шостій.

— Чули вночі тривогу? — запитав я, привітавшись біля вмивальників.

— Ні, — щиро зізналася Соноко.

Сестри тільки й чекали, щоб узяти її на кпини:

— Оце так! То ти нічого не знаєш! — напустилася на неї мала. — Навіть я прокинулась! А ти собі хропла щосили!

– І я чула, як ти хропла! Аж сирену заглушала.