Розділ 3

Стик дощок на спинці сидіння підштовхував мене у спину в такт хилитанню поїзда.

Заплющивши очі, я уявляв, як повернуся додому й загину під бомбами разом з родиною. Ця уявна картина зродила невимовну огиду. Ще ніколи зв’язок повсякдення і смерті не викликав у мене такої дивної відрази. Чи не таке почуття жене перед смертю кішку сховатися від людського ока? Від самої думки на те, що доведеться побачити люту смерть усієї сім’ї й самому загинути в них на очах, до грудей підкочувалася млість.

Уявна сцена єднання родини в смерті, сповнених однакових почуттів прощальних поглядів батька, матері, сина, доньки видавалася достеменно такою, як і осоружні видива любих родинних розваг, щасливого сімейного кола. Я ж прагнув безжурного кінця серед чужих людей. Але то не було бажання на штиб грецького Аякса померти під безхмарним небом. Я потребував самогубства — тільки природного, справжнього. Я хотів загинути, наче не доросле до хитрощів лисеня, яке безтурботно бігає під горою і втрапляє на мушку мисливцю.

Проте якщо так, то чи не краще піти на фронт? Хіба я сам не хотів до війська? Чому ж тоді брехав лікареві в очі? Чому казав, що температура тримається вже півроку, що терпне спина, що відхаркуюся кров’ю, що саме вчора ввечері сходив потом (ще б пак: я ж наковтався аспірину)? Чому, діставши дозвіл повернутися додому, я відчув, що шкіра на обличчі мало не лусне від тамованої посмішки? Чому припустив бігцем, щойно опинився за ворітьми казарми? Хіба не позбавили мене підступно моїх мрій? Чому ж я не поплентав, ледь волочачи ноги, похнюплений?

Я добре розумів: життя не обіцяє нічого, що пояснювало б аж таку втіху втечею від фронту, тобто смерті, тому не міг осягнути, звідки та сила, яка понесла мене геть від казарм. Невже я усе ж прагнув життя? Бодай такого, як тієї миті, коли вскакуєш засапаний до протиповітряної щілини?

«То, значить, насправді я і не думав бажати смерті», — зненацька озвався внутрішній голос. Ці слова наче розпустили мотуз сорому. Як не прикро, я мусив згодитися. Виходить, неправда, що я шукав на фронті тільки смерті. Виходить, військове життя викликало в мені якісь чуттєві сподівання. Отже, і сила, що надавала цим сподіванням тривкості, була не чим іншим, як первісною вірою будь-кого у магію — у заклинання «я один запевне не помру».

… Проте подібні міркування були для мене зовсім не бажані. Куди приємніше запевняти себе, що смерть просто знехтувала мною. Я волів обходитися з химерною гризотою марного сподівання смерті, як хірург з оперованим органом, волів зосередити на ньому найтоншу чутливість, не забуваючи водночас стежити за поведінкою інших. Така міра душевної насолоди видавалася майже неподобною.

Удосталь вразивши почуття студентів місяцем на авіазаводі, нам оголосили, що в березні університет відновить заняття, але лише на місяць, бо у квітні нас чекає ще один завод. Наприкінці лютого був наліт — бомбили понад тисячу легких літаків. Тож було зрозуміло, що заняття в березні лишаться тільки на папері.

Так у розпал війни ми дістали безглузді місячні канікули. Наче в подарунок — підмочені феєрверки. Та мене більше тішили підмочені феєрверки, ніж, скажімо, торба цілком придатних до вжитку сухарів. Як і більшість, що давав університет, цей дарунок був трохи безглуздий. Проте щедрий, хоч і не придатний ні на що тієї пори. Через кілька днів по тому, як я одужав від застуди, подзвонила мати Кусано й запропонувала з’їздити до передмістя М., де він служив, бо на десяте березня дозволили побачення.

Я, звичайно, погодився і невдовзі завітав до них домовитись. Найбезпечніше ходити вулицями тоді було присмерком, години до восьмої. У Кусано саме повечеряли. Його мати, вдова, і трійко молодших сестер дали мені місце біля жаровні-котацу. Дівчину, що грала на роялі, звали, як виявилось, Соноко. Я дозволив собі трохи ущипливий жарт з приводу її гри, бо так звали славетну піаністку, пані І. Вісімнадцятирічна дівчина зашарілась у тьмяному світлі затемненої лампи, й нічого не відповіла. На ній був червоний шкіряний жакет.

Вранці дев’ятого березня я чекав на домашніх Кусано в пішоходному переході залізничної станції неподалік їхнього дому. Я мав час роздивитись, як по той бік залізничної колії зносять крамнички, власників яких примусово евакуювали. Чіткий тріск збурюваних крамничок лунав у чистому й прозорому весняному повітрі. Свіже дерево на зламах аж сяяло.

Ранки ще були холодні. Останні дні обійшлося без нальотів. За цей час повітря очистилось і попрозорішало, і тепер ознаки руйнування озивались у ньому ледь помітною напругою небезпеки. Повітря, немов струна, шляхетно бриніло від найменшого дотику. Воно навіювало той повний щедрої марноти супокій, який постає у хвилю чекання музики. Навіть сонячне проміння, що падало на безлюдну платформу, тремтіло передчуттям музики.

Сходами напроти спускалася дівчина в синьому пальті. Вона тримала за руку сестричку, стежачи, як та ступає зі сходинки на сходинку. Середульша сестра років п’ятнадцяти, попри нетерпіння від такої повільної ходи, стримувала бажання збігти вниз і вмисне неквапом, зигзагом, ішла сходами. Соноко, схоже, ще не помітила мене. Але я бачив її виразно. Зроду ще жіноча краса так не зворушувала мене. Забриніло в грудях, де й ділася журба. Може, після сказаного раніше, в це важко повірити? Атож, яка різниця між вигаданою любов’ю до сестри Нукади і тим, що озвалось у моїй душі зараз? Чому, власне, безжальний аналіз того випадку не прикласти й до цього? Та якщо давати волю таким міркуванням, навіщо взагалі тоді писання. Воно виявиться породженням лише забаганки написати так чи інакше. Тоді, звичайно, неважко звести кінці з кінцями. Але частка моєї пам’яті, відповідальна за точність, підказує, що саме тут було не так, як раніше. Розкаяння.

За кілька сходинок до низу Соноко помітила мене, й чистий рум’янець на її захололих щоках розцвів посмішкою. Чорні, з припухлими, наче від недосипання, повіками, очі зблиснули, мовби вона хотіла щось сказати. Передавши руку малої середульшій сестрі, вона побігла до мене, і рухи її нагадували гру сонячного проміння.

Я дивився, як вона наближається, мовби на схід сонечка. У ній не було нічого від образу, до якого я змалку навертав уяву, — жінки-втілення плоті. Інакше б, я певно, міг зустріти її звичними облудними сподіваннями. Проте моя інтуїція знаходила в Соноко, в ній одній, щось інше, і воно бентежило мене. То було глибоке, впокорене відчуття того, що я не вартий Соноко, та аж ніяк не принизливе почуття неповноцінності. Постать Соноко, з кожною хвилею ближча, виповнювала мене нестерпним сумом. Досі я такого не відчував. Смуток похитнув самі підвалини мого єства. Досі я дивився на жінок лише крізь неприродну амальгаму недозрілої цікавості й неправдивої чуттєвості. Ще ніколи з першого погляду не потрясав мою душу такий глибокий, невимовний і аж ніяк не удаваний сум. Я зрозумів: це розкаяння. Та хіба обтяжував моє сумління злочин, вартий розкаяння? Чи, попри видиму суперечність, розкаяння може й передувати злочину? І це — розкаяння самого мого єства? Що його викликала її постать? Коли так, то хіба не це передчуття злочину?

Опір був марний: Соноко вже стояла переді мною. А що я вочевидь зніяковів, вона вклонилась удруге, більш підкреслено.

— Вже чекаєте? Мама й бабуся ще збираються і прийдуть трохи пізніше. Давай… — Вона зашарілася, виправляючись, — Давайте почекаємо ще трохи, а як вони не з’являться, поїдемо з вами до У.

Аж затинаючись від надмірної чемності, вона вимовила це, і ще раз глибоко відітхнула. Соноко дівчина ставна, на якусь долоню нижча за мене. Постать у неї напрочуд зграбна, домірна, ніжки гарні. Трохи дитяче личко без сліду косметики якраз пасувало до невинної душі, що теж не відала прикрас. Губи ледь обвітрились, але це якраз і додавало свіжості їхньому кольору.

Ми знічев’я перемовились іще кількома словами. Я щосили намагався надати розмові приємності, силкувався справити враження дотепного. І сам себе ненавидів за це.

Електрички раз по раз зупинялися перед нами й знову рушали з тупим скреготом. Тут мало хто сходив. Поїзд лише затуляв сонце, яке приємно пригрівало нас. А коли відходив, проміння так лагідно пестило щоки, що я аж тремтів. Ряснота сонячного сяєва зовні і хвиля по хвилі без сліду бажань у душі мов провіщали щось зловісне, наприклад, жахливий наліт, під яким ми обоє тут-таки й загинемо. Я відчував, що ми не достойні бодай миті щастя. Або, інакше, ми були занечищені звичкою сприймати бодай мить щастя за дарунок. Ось як вплинули на мою душу нечисленні слова, якими ми обмінялися з Соноко. Така ж сила, запевне, панувала й над нею.