Розділ 4

Як не дивно, «звичайне життя», що його я так жахався, не дуже думало починатись. Тривало якесь сум’яття, думати про завтрашній день не хотілося ще дужче, ніж під час війни.

Повернувся з фронту старшокурсник, що позичав мені студентську форму, тож я її повернув. І надовго впав у хибну певність, ніби тепер позбувся спогадів чи минулого.

Померла сестра. Виявилося, що і я можу плакати, і це мене трохи заспокоїло. Соноко познайомили з якимось чоловіком, і вже відбулися заручини. Невдовзі по смерті моєї сестри вони одружилися. Чи слід сказати, що в мене тягар звалився з плечей? Я пишався собою. Адже то був природний наслідок того, що не вона мене кинула, а я її.

Багаторічна кепська звичка пояснювати веління долі перемогою власної волі й власного розуму зросла мало не до безуму. У властивостях того, що я називав розумом, було щось безпутне, щось від почуття тирана, якого темний випадок підніс на трон. Віслюк-тиран не передбачає страшної помсти за деспотизм.

Наступний рік я провів у непевному оптимізмі. Поверхово займався правом, машинально ходив до університету, машинально повертався додому… І ні до чого не прислухався, ніщо не прислухалося до мене. Я сприймав житейські справи з посмішкою знавця — як молодий буддійський чернець. Я не відчував, що живий, як не відчував би, що помер. Я, здається, забув. Забув, що розтанув без сліду той природний потяг до самогубства — смерті на полі бою.

Справжнє страждання не квапиться. Достеменно як сухоти: почуваєшся зле лише тоді, коли хвороба зайшла надто далеко.

Певного дня я видобув з полиць книгарні, де що не день прибувало нових видань, перекладну книжечку в невибагливій паперовій палітурці. То були велемовні есе якогось француза. Один рядок навмання розгорнутої сторінки впав мені в око. Але якась неприємна тривога змусила мене захлопнути книжку й поставити назад на полицю.

Наступного ранку по дорозі на заняття раптова згадка погнала мене знову до книгарні за вчорашньою книжкою. На лекції з цивільного права я поклав її біля розкритого зошита й відшукав той самий рядок. Він викликав у мені ще виразнішу тривогу, ніж учора.

«Сила жінки зумовлена тільки мірою страждань, яких вона може завдати коханому чоловікові».

В університеті я заприязнився з одним студентом. То був син власника старої цукерницької фірми. В ньому відразу неважко було розпізнати нудного зубрила, але зневажливе ставлення до людей і життя, та ще майже така, як у мене, хирлява статура викликали співчуття. Я виробив у собі подібний цинізм для самозахисту й через зарозумілість, а його поведінка здавалася безпечнішою, бо корінилася в самовпевненості. Я задумався, звідки та певність самого себе. Трохи згодом, розпізнавши в мені дівича, він з виразною зверхністю, зарозумілонасмішкувато зізнався, що вчащає до злачних місць. І напосівся, щоб я приєднався якось до нього:

— Надумаєш — подзвони! Сходимо разом.

— Авжеж… Може, й сходимо… І то невдовзі. От тільки зберуся з духом, — відказав я.

Він знічено чмихнув. Було помітно: він відчув мій психічний стан, а згадка про те, що й він не так давно відчував те саме, навіяна мною, бентежила його. Я занепокоївся. Те знайоме занепокоєння викликало бажання, щоб мій справжній стан до подробиць співпав із станом, який він уявляв.

Невинність — своєрідний егоїзм, до якого змушує хіть. Моя справжня хіть була така потаємна, що не дозволяла навіть цього малого потурання власним забаганкам. При цьому вдавана хіть — тобто суто абстрактна цікавість до жінок — надавала таку холодну свободу, що для егоїзму просто не лишалося місця. Цікавість не визнає моральності. Вона — чи не найнеморальніше з людських прагнень.

Я потай розпочав жалюгідні вправи. Збуджувати в собі хіть, вдивляючись на голих жінок на фото. Але, зрозуміло, моя хіть і не думала озиватись. Я спробував інакше — вдаючись до відомої «поганої звички» не уявляти собі нічого, а поступово перейти до того, щоб уявляти жінок у найрозпусніших позах. Подеколи мені здавалося, що я досяг успіху. Але той успіх містив у собі скажену удаваність.

Врешті-решт я зважився: або пан, або пропав! Подзвонив приятелеві і попрохав чекати мене у кав’ярні в неділю о п’ятій. Від другого по війні Нового року саме минуло півмісяця.

— Нарешті зважився! — зареготав той у трубку. — Гаразд, підемо. Я все одно збирався. Дивися, не підведи!

У вухах ще лунав його сміх. А я міг відповісти йому лише кривою посмішкою. В мені ще жевріла надія, а втім, ні, просто марновірство. Небезпечне то було марновірство. І небезпеку зумовлювала тільки пиха. Найзвичайнісінька порожня гордість змушувала думати, що парубка двадцяти двох років навряд чи хто сприйме за незайманця.

День, на якому я утвердив свою рішучість, був день мого народження.