Розділ 3

Вада юності — вірити, що диявол удовольниться, якщо зробити з нього героя.

Отже, хвилина, коли я хоч-не-хоч муситиму вирушити в життя, наближалась. Знання до цієї подорожі походили з численних романів, тому з сексології, книжок з еротичними малюнками, читаних по черзі з товаришами, невинних непристойностей, силу-силенну яких доводилося чути щовечора в таборі — та й тільки. Крім них, вірним товаришем мандрівки була невідчепна цікавість. І от я завантажив усе те на «машину обману», вмостився сам і виїхав за ворота.

Я до дрібниць вивчив безліч романів, аби збагнути, як мій одноліток відчуває життя, про що розмовляє сам з собою. А що мені важко було розпізнати справжні обличчя інших через власні особливості — те, що я не жив у гуртожитку, не вчащав на спортмайданчик, у школі був серед зарозумільців, які вважали, що коли несвідома пора на забавки в «баламута» минула, слід якнайрідше згадувати про низькопробні питання, до того ж був украй сором’язкий, — мені доводилося вираховувати з загальних принципів усе, аж до того, що відчуває на самоті «хлопець мого віку».

Схоже, в подобі прилипчивої цікавості виступав спільний для нас усіх, не виключаючи й мене, час — пора дозрівання. Коли цей час надходив, хлопці, як мені здавалося, тільки й думали, що про жінок, їхні обличчя вкривалися вуграми, в них паморочилися голови, а це виливалось у складання солодкавих віршів. Видання з сексології підкреслювали, який небезпечний онанізм, але коли десь я вичитав, що звичка ця нешкідлива, то виснував, що й інші в цьому віці віддають їй належне.

Значить, і тут я точнісінько такий, як вони! А від запитань щодо того, чому, попри однаковість, у моїй уяві при цьому виникають зовсім інші образи, ніж у них, утримував мій самообман. Насамперед, їх, схоже, вкрай збуджувало саме слово «жінка». Вони червоніли щоразу, як несамохіть згадували це слово. А, як на мене, у слові «жінка» не більше еротики, ніж у словах «олівець», «машина» чи «віник». Така вада в асоціативному мисленні раз у раз виявлялася в розмовах з товаришами, як у випадку з матір’ю Катакури, і робила з мене посміховисько. Через це мене вважали поетичною натурою. Я, втім, не знаходив у цьому жодних чеснот (бо жінки завжди нехтують поетами), тому штучно розвивав асоціативне мислення, аби не втрапляти в халепу під час розмови.

Не знав я одного. Що істотна різниця між ними і мною не тільки у внутрішніх відчуттях, а й у зовнішніх проявах. А саме, що варто їм поглянути на фотографію голої жінки, щоб мати erectio. Що лише в мене такого не було. Що образи, які викликали erectio в мене (і пройшли напрочуд прискіпливий відбір на відповідність вимогам збоченої любові), тобто голі юнаки на іонійський кшталт, їх аж ніяк не спонукали до erectio.

У другому розділі я не дарма так детально описав erectio penis. Справа ось у чому: мій самообман заохочувала необізнаність у цьому питанні. В усіх книгах, навіть коли описують поцілунок, нічого не кажуть про erectio в чоловіка. Це ж бо природне й не варте опису. Про те, що erectio може викликати й звичайний поцілунок, не говорять і праці з сексології. Я читав, що erectio виникає безпосередньо перед статевими зносинами, справжніми або уявними. От і був певен, що такої хвилини в мене навіть без жодного потягу — наче проява з ясного неба — раптом збудиться плоть. Якась десята частка душі підшіптувала: «Ні, саме в тебе й не збудиться», і це відгукувалось у моїх тривогах. Справді, хіба вдаючися до поганої звички, я хоч раз малював в уяві відомі частини жінки? Бодай для спроби?

Ні, я цього не робив. І гадав, що не роблю через лінощі! Я нічогісінько не розумів. Ні що в снах усіх хлопців, крім мене, щоночі походжають голі жінки, мигцем бачені десь на вулиці. Ні що в хлоп’ячих снах спливають раз по раз жіночі перса, як чудові медузи з нічного моря. Ні що жіночі принади десятки, сотні, тисячі разів розхиляють вологі губи, співаючи без кінця пісню сирен…

Через лінощі? Невже через лінощі? Я й сам сумніваюся. Але саме звідси постала моя завзятість до життя. Значною мірою вона витрачалася на захист лінощів в одному-єдиному цьому питанні, щоб гарантувати безпечну можливість вважати їх просто лінощами і нічим іншим. Я ретельно гортав старі підшивки пам’яті, аби знайти все, що стосувалося жінок. Але як не старався, видобув украй обмаль. Коли мені було років чотирнадцять, сталося ось що. Всі, хто ходив на вокзал проводжати батька до Осаки, завітали до нашого дому. Разом зі мною, матір’ю, сестрою й братом прийшло кілька чоловік рідні. Серед останніх — і Суміко, троюрідна сестра. Їй було близько двадцяти, і вона збиралася заміж.

Передні зуби в неї трохи видавалися вперед. Білі й гарні, вони, зблискуючи, додавали посмішці такої чарівності, що, здавалося, вона зумисне виставляє їх напоказ. Ця крихітна недоладність, немов щіпочка прянощів, тільки посилювала враження загальної домірності й додавала присмаку красі.

Якщо слово «кохати» тут недоречне, скажу, що троюрідна сестра «подобалася» мені. Змалку я полюбляв дивитися на неї звіддалік. Я годинами міг сидіти коло неї, коли вона гаптувала низзю по газу.

Родичі з тіткою на чолі перейшли до іншої кімнати, і ми з Суміко, залишені у вітальні, мовчки сиділи поруч на стільцях. У голові ще гуло від вокзальної сутолоки. Я чомусь смертельно стомився.

— Ох, зморилась! — Позіхаючи, Суміко прикрила білими пальчиками вуста й мляво поплескала по них, наче ворожила. — А ти ні, Ко-тяне? Долана якимись почуттями, вона затулила обличчя рукавами кімоно й знесилено похилила голівку мені на коліна. Повільно повернула обличчя й застигла. Мої формені штани затремтіли від честі прислужитися узголів’ям. Мене паморочили пахощі парфумів та пудри. Профіль Суміко, її прозорі від утоми, непорушно розплющені очі бентежили мене…

І все. Тобто вишуканий тягар на своїх колінах я запам’ятав назавжди. Але плотського відчуття не було, просто витончена насолода. Наче тягар ордена.

Їдучи зі школи, я часто зустрічав в автобусі одну й ту саму анемічну панночку. Її холодність чарувала мене. Вона дивилась у вікно зневажливо, ніби все їй давно набридло; впадала в око твердість трохи випнутих вуст. Коли її не було, мені здавалося, в автобусі чогось бракує, і я незчувся, як став шукати її поглядом щоразу, коли сідав в автобус. «Невже це кохання?»— думав я.

Але я нічого не розумів. Аніскілечки я не знався на тому, як кохання пов’язане з плотською жагою. Раніше мені й на думку не спадало означити словом «кохання» диявольські чари Омі. А нині я гадав, ніби кохання — це, можливо, і є ледь помітне почуття, викликане дівчиною в автобусі, що, втім, не заважало вчаровуватися водієм — парубійком з напомадженим до блиску волоссям. Невігластво не вимагало усунути цю суперечність. У поглядах на профіль водія було щось захопливе, невідступне, гірке й гнітюче, а побіжні погляди на недокрівлену панночку мали щось від примусу, штучності й лише стомлювали. І те й інше спокійно вживалося, мирно співіснувало в мені, бо я не розумів, чому дивлюся на кожне з них так, а не інакше.

Можна, звичайно, пояснювати відсутність у мене властивої вікові «бридливості» або, скажімо, «особливостей психіки» тим, що непомірна цікавість ніяк не давала відчути смаку високої моральності, але слід пам’ятати, що моя цікавість, наче відчайдушні мрії невиліковно хворого про втрачений для нього світ, перепліталася з вірою в неможливе. Напівсвідома віра й напівсвідомий відчай робили мої прагнення майже непристойно палкими.

Я і сам не усвідомлював, що, попри недійшлий вік, виплекав у собі віру в платонівську концепцію любові. Може, собі на біду? Та що для мене могли значити звичайні людські нещастя! Непевна тривога, пов’язана з еротикою, здається, перетворила на невідчепну ідею лише її плотський бік. Доти я вправлявся вмовляти самого себе, що моя цікавість — чиста, моральна, нерозривна з прагненнями розуму — це і є «плотська жага», поки й справді навчився обманювати себе, ніби й справді маю розпусну вдачу. Особисто мене це чудово привчало поводитися, як доросла, бувала людина. Я вдавав донесхочу пересиченого жінками.

Так, перш за все настійною ідеєю став поцілунок. Зараз я можу певно сказати, що живий образ цього невибагливого вчинку для мене був щонайбільше одним із живих образів, де моя душа шукала перепочинку. Але тодішня хибна віра, ніби прагнення і є потяг плоті, змушувала самовіддано й ретельно маскувати власну вдачу. Несвідомий сором за обман у чомусь цілком природному тільки спонукав мою свідомість до гри. Зараз я дивуюся, згадуючи: хіба може людина аж так підманути власну природу? Бодай на мить?

Якщо ні, то чим іще пояснити дивовижний склад душі, яка бажала небажаного? Якби я був цілковитою протилежністю людей моральних, тобто тих, хто не кориться власним забаганкам, хіба не плекала б душа найнеподобніших бажань? Чи ж не були б вони мені любі? То значить, я повністю обманув себе й остаточно став рабом звички? Я поклав собі будь-що розібратися в цьому, і довго не відступався.