Розділ 3

А що Кусано лишалися до армії лічені дні, ми з ним провідували один одного — поспівчувати на прощання. Звуки роялю поставили мене в незручне становище перед його сестрою. Я став соромитися дивитись дівчині в вічі, заговорювати до неї, наче підслухав її таємницю. Часто, коли вона приносила чай, я бачив тільки зграбні ніжки, що легко рухалися переді мною. Мене зворушила їхня краса — може, тому, що я не звик до жіночих ніжок: тоді жінки ходили здебільшого в штанях або робочих шароварах-момпе.

Якщо комусь видасться, ніби її ніжки озивались у мені чуттєвим потягом, що ж. Тільки це не так. Скільки можна повторювати: мені гетьчисто бракувало переконань щодо притягальності протилежної статі! Чи не достатній доказ, що я не мав найменшого бажання побачити голе жіноче тіло. При цьому всерйоз розмірковував про любов до жінки, а коли душу вкотре виповнювала огидна змора й не давала розвинути «серйозні думки», радів, гадаючи, що цього разу в мені переміг розум, вважав своє прохолодне нетривке почуття зрідні відчуттю чоловіка, пересиченого жінками, і навіть марнославно тішився тим, як подорослому поводжуся.

Так моя душа рухалась усталеним курсом, наче коліщата автомата в цукерні, який видає карамельку, коли кинеш десятиієнову монету.

Я думав, що зможу любити жінку й без ніяких бажань. То був чи не найбунтівніший задум в історії людства. Сам про це не здогадуючись, я прагнув стати Коперніком у науці любові (даруйте за пишномовність, але такий мій стиль). А значить, несвідомо вірив у концепцію платонічної любові. Може здатися, що я суперечу сказаному раніше, але я сприймав її за чисту монету, моя віра була щира й незаплямована. То, може, я вірив не стільки в щось конкретне, скільки, власне, в «незаплямованість»? Може, й бути переконливим прирік саме «незаплямованості»? Спробую розібратись у цьому далі.

А коли часом здавалося, що я не вірив у платонічну любов, то це через мій розум, який більше обходили відсутні в мене еротичні прагнення, і штучно викликану втому, яка переростала в хворобливе задоволення спробами поводитися по-дорослому. Або через, як я це називаю, тривогу.

Надійшов останній рік війни — двадцять перший рік мого життя. Після нового року наш університет поспіхом відрядили на Н-ський авіазавод в передмісті М. Чотири п’ятих студентів пішли працювати в цехи, позосталі, недужі — до контори. Серед останніх опинився і я. Проте душа була не на місці: минулого року медкомісія визнала мене придатним до військової служби за розрядом 2 А, тож не сьогодні-завтра я чекав повістки.

Величезний — півгодини ходу впоперек території, — розташований на запиленій пустельній околиці завод приводив у рух і чимось займав тисячі людей. І я був одним із них — позаштатний робітник зміни 44О9, особистий номер 953. Завод-велетень, витрати на побудову якого, вкладені без найменших сподівань на віддачу, тримали в таємниці, був присвячений великому Ніщо. І те, що кожного ранку приносилася містична присяга, теж було неспроста. Я ще не бачив такого химерного заводу. Адже тут сучасні наука й техніка, сучасні методи керівництва, раціональне й точне мислення багатьох непересічних мозків приносилися в дар одному — смерті.

Завод, який випускав винищувачі «Зеро» для спецпідрозділів, видавався мені релігією пітьми, що сама собою гула, стогнала, ридала, ревла. Мені здавалося, без якогось релігійного піднесення такий велетенський механізм не міг би існувати. Навіть у тому, як начальство натоптувало кишені, було щось від релігії. Раз по раз сирена повітряної тривоги сповіщала, що настає час чорної меси цієї нечестивої релігії.

Конторські починали перепитувати одне одного своєю сільською говіркою, що сталося. Радіо не було. Забігала котрась із дівчат від начальника: «Помічено ворожі літаки!» Тут озивався й гучномовець: «Школярі — до бомбосховища!» Санітари роздавали червоні карточки, де було надруковано: «Кров зупинено о… год…. хв.». Якби тебе поранило, належало зупинити кровотечу, вказати на карточці час і почепити на груди. Хвилин через десять після сирени гучномовець подавав нову команду: «Всі — до сховища!»

Конторські, похапавши коробки з важливими документами, квапилися до сейфів у підвалі. Убезпечивши папери, вибігали кожен сам по собі назовні й приєднувалися до натовпу в сталевих шоломах і захисних наголовних пов’язках, що чимдуж біг через відкриту площу. Юрба потоком линула до брами. За нею починалося занедбане й голе жовте пустирище. В сосняку на узвишші, метрів за вісімсот, були накопані протиповітряні щілини. Туди по двох курних дорогах стрімголов мчав мовчазний, роздратований, сліпий натовп, бо там хоча б була не смерть — так, просто дірка в глині, яка могла щохвилі завалитися, а все ж не смерть.

Удома, в один з нечисленних вихідних, об одинадцятій вечора я отримав повістку. То була телеграма: «Прибути до збірного пункту п’ятнадцятого лютого».

Батько вмовив мене проходити призовну комісію за місцем приписки, у префектурі Х. району Кінкі — мовляв, у місті хирляки, як я, не в дивину, а серед сільських парубків моя недолугість впадатиме у вічі і, може, мені вдасться уникнути війська. Атож, начальник призовної комісії досхочу потішився з того, як я силкуюсь піднести хоч до грудей клунок із рисом, що його мої сільські однолітки залюбки підіймали над головою з десяток разів, та врешті-решт мене визнали придатним за розрядом 2 А, і тепер я мав утрапити до підрозділу неотесаних селюків. Мати побивалася, навіть батько занепав духом. Діставши повістку, я спершу розгубився, а тоді махнув рукою, бо тут хоч можна було гарно вмерти.

У поїзді розгулялася підхоплена на заводі застуда, тож коли я прибув на батьківщину, де з дідівського маєтку не лишилось і клаптика нашої власності, й дістався до дому одного зі старих друзів, то падав з ніг від гарячки. Щира турбота й кінська доза жарознижуючого більш-менш подіяли, і коли мене довели до воріт казарми, я проминув їх майже бадьоро.

Голова ще паморочилася від притамованої ліками гарячки. Вештаючися від лікаря до лікаря на комісії голий-голісінький, я не переставав чхати. Недосвідчений лікар вирішив, що хрипи, які він чує, ідуть не з горла, а з легенів, а що його хибні припущення підтвердили мої відповіді на питання про самопочуття, то він направив мене на РОЕ. Температуру я до кінця не збив, тому РОЕ дала високий показник. З діагнозом «інфільтрат легенів» мене одіслали додому.

Казармені ворота залишилися позаду, і я побіг. Занехаяний зимовий

схил спускався до лісу. Наче під час тривоги на авіазаводі, ноги несли

мене геть від смерті, до чого завгодно, аби від смерті.

У нічному поїзді я ховався від протягу крізь побиті шибки й мучився

від ознобу й головного болю.

Я питав сам себе, куди, власне, їхати. До токійської домівки, охопленої тривогою, бо нерішучий батько ніяк не міг зважитися на евакуацію? До міста навколо, повного тієї ж морочної тривоги? Знову поміж тих, хто, позираючи один на одного коров’ячими очима, перепитує: «То як? То як?» Чи до заводського гуртожитку, набитого слабогрудими зрозпаченими студентиками?