Розділ 3

Мати й бабуся Соноко все не з’являлись, і врешті-решт ми всіли до котроїсь електрички й поїхали до У.

Серед вокзальної штовханини в У. нас окликнув пан Оба, який їхав до сина, що служив в одній частині з Кусано. Цей банківський службовець середнього віку, стійкий у пристрасті до фетрового капелюха й костюма, їхав з донькою, знайомою Соноко. Те, що Соноко значно вродливіша за дівчину, чомусь потішило мене. Звідки таке взялося? Певно, з відкриття, що вже з того, як дівчата приязно взялися попідруч, з їхнього невинного щебетання можна було відчути в Соноко спокійну поблажливість — привілей краси, побачити, наскільки вона доросліша за свої роки.

Поїзд був порожній. Наче випадково, ми з Соноко сіли під вікно одне проти одного.

З паном Обою, крім дочки, їхала служниця. Нас, коли всі нарешті зібралися, було шестеро. В одному переділі комусь не вистачило б місця. Я вмить обчислив це майже підсвідомо. Схоже, Соноко теж. Ми плюхнулися на сидіння й обмінялися пустотливими посмішками.

Складність обчислень утримала інших від зазіхання на наш острівець самотності. Ввічливість вимагала, щоб мати й бабуся Соноко розташувалися напроти пана Оби з донькою. Найменша сестричка Соноко, як кожна дитина на її місці, сіла так, щоб дивитись і на бабусю, і у вікно. Її приклад наслідувала й середульша сестра. Ці місця стали ніби спортмайданчиком для дівчаток, довірених турботам служниці пана Оби. Спинка старомодного сидіння відокремила усіх сімох від нас із Соноко.

Ще на зупинці балакучість пана Оби запанувала над усім товариством. Він торохтів, як жінка, визнаючи за іншими право лише притакувати. Навіть через спинку сидіння ми відчули, що розгубилась і молода духом бабуся Кусано, на яку повсякчас припадало говорити за всю сім’ю. І вона, і пані Кусано лише посміювались у належних місцях і підтакували. Навіть дочці пан Оба не давав докинути ні слова. Нарешті поїзд рушив.

Коли ми трохи від’їхали від станції, проміння сонця крізь брудну шибку впало на подвійні віконні рами, на коліна пальта мені й Соноко. Ми обоє мовчали, прислухаючись до розмови по сусідству. Час від часу на її вустах зринала посмішка; це передалося й мені. Щоразу наші очі зустрічались. І Соноко, знову прислухаючись, відводила свій сяючий і пустотливий щирий погляд.

— Якщо мені судилося загинути, то я волів би в такому вбранні, як зараз. Помирати в гімнастерці і взутим у гетри — це ж неподобство! Я і доньці не дозволяю вдягатись у штани. Дати їй померти, як належить жінці, — хіба ж не в цьому батьківське милосердя?

— Так, так!

— А-а, до речі! Коли надумаєте евакуювати майно, прошу звернутися до мене. Адже це так незручно, коли в домі немає чоловіка! Неодмінно дайте мені знати!

— Дякуємо за турботу!

— Ми закупили склад у Т. — знаєте, де гарячі джерела, — для речей співробітників банку. Там, можна сказати, цілком безпечно. Якщо забажаєте, везіть і піаніно, й усе!

— Ви такі люб’язні!

— А-а, до речі! Як добре, що командир у вашого хлопця порядна людина! Бо в мого командир відбирає більшу частину з того, що приносять на побачення. Ну що це таке, достеменно як у тих чортів заморських!

Я чув, він щоразу після побачень має кольки в животі!

— Ну й ну, ха-ха-ха!

Притамована посмішка відбилась у Соноко на обличчі дивним неспокоєм. Вона дістала з сумочки книжку з популярної серії. Не сказати, щоб мені це дуже сподобалось. Але закортіло дізнатися, що саме вона читає.

— Що за книжка?

Сміючись, вона віялом розгорнула книгу перед обличчям, обкладинкою до мене. Я прочитав: «Водяна чарівниця». І, в дужках, «Ундіна». Ззаду хтось підвівся. То мати Соноко намагалась утихомирити малу, що то вилазила на сидіння, то зістрибувала з нього, але, схоже, більше прагнула втекти від балакучості пана Оби. Пересаджуючи до нас пустотливу малу та її непогамовану сестричку, пані Кусано звернулася до нас:

— Візміть до себе цих двох пустунок!