Розділ «Рівно північ»

— Негатив залишався на покритті, — сказав Батя. — Ну а позитив був чорно-білим, та то були чудові чорне з білим. Знімок був настільки ж чітким та ясним, якого можна було лише бажати навіть нині. Була ще така рожевувата штукенція, завбільшки десь зі шкільну гумку. Наскільки пригадую, з неї видушувався якийсь хімікат, що пахнув наче ефір, його треба було чимшвидше розтерти по знімкові, бо інакше він згорнувся б, як рулон туалетного паперу.

Кевін гучно розреготався, вдоволений цікавими подробицями зі світу старожитностей.

Батя зробив чималу паузу, щоб знову розкурити люльку. Зробивши це, він провадив далі:

— Ніхто, крім люду з «Полароїда», насправді не розумів, як працює така камера, та вона все ж таки була механічною. Її можна було розібрати.

Він трохи зневажливо зиркнув на Кевіна.

— І коли така камера псувалася, це те, що й було потрібно. Паруб’яга приходив до тебе з нею і казав, що вона зовсім не працює, і скиглив, що коли доведеться відправляти її до «Полароїда», щоб полагодили, то ремонт, певно, триватиме місяці, тож чи не зможу я поглянути на неї. «Що ж, — казав я в такі миті, — певно, нічого з цим не зроблю; це я до того, що ніхто достоту й не знає нічого про ці камери, крім люду з «Полароїда», а вони ж бо близько, та я можу глянути». Я здогадувався, що то, найпевніше, лише кепсько прикручений гвинт у затворній коробці, чи, може, засмічена пружина, чи, збіса, малеча замастила арахісовим маслом відсік для плівки.

Одне його жваве пташине око швидко й пустотливо примружилося до Кевіна. Можна було б подумати, міркував собі хлопець, якби не знати, що Батя ошукує відпочивальників, що то лише витвір хворобливої уяви, або й узагалі нічого не помітити.

— Власне кажучи, це я до того, що ситуація складалася якнайліпше, — мовив Батя. — Якщо ти міг полагодити її, то був просто схибленим чарівником. Якось, синку, я поклав до кишені вісім доларів п’ятдесят центів, діставши декілька дрібних шматочків картопляних чипсів поміж спусковою кнопкою і пружиною затвора, і жінка, що ту камеру принесла, чмокнула мене в губи. Прямісінько… в… губи.

Кевін спостеріг, як очі в Баті знову миттєво заплющилися по той бік напівпрозорої завіси блакитного диму.

— Ну і, звичайно ж, якщо то було щось таке, чого не вдавалося полагодити, вони не ображалися, тому що, власне кажучи, не сподівалися, що ти таки зможеш його відремонтувати. Ти був лише останнім засобом перед тим, як, запаковуючи камеру в коробку, напихати довкола неї газет — щоб вона не зламалася ще на пошті, і відправити її в Скенектаді. Але ж ця камера, — він промовив це тим ритуально-відразливим голосом, котрим користаються всі простакуваті філософи, чи то катаючись у діжці вулицями античних Афін, чи, як-от зараз, стоячи в містечковій крамниці лахмітника, щоб висловити своє бачення всесвітньої ентропії, не збочуючи на манівці, щоб назвати речі своїми іменами: — Її, синку, ніхто докупи не складав. Її просто вилили. Я, може, й зміг би зняти лінзи, і коли хочеш, то таки зніму, і вже глянув на плівкотримач, хоч і знав, що нічого там не знайду, — принаймні я це визнаю, — і таки не знайшов. На тому й усе. Можу хіба що взяти молотка і ним підрихтувати. Власне кажучи, це я до того, що зламати можу, але полагодити? — він розвів руками в клубах тютюнового диму. — Ніяк.

— Що ж, тоді, гадаю, мені доведеться… — «таки її повернути», хотів було сказати Кевін, та Батя втрутився.

— Хай там що, а я думаю, що ти й сам усе знав. Я це до того, що ти хлопчина тямущий, певно ж, бачиш, коли щось не так. Не думаю, що ти приніс камеру, щоб її лагодити. Гадаю, хай би ти й думав, що з нею щось не так, та людині, напевно, не під силу того виправити, а надто з викруткою в руках. Думаю, ти прийшов запитати, чи не знаю я, що з нею коїться.

— Знаєте? — запитав Кевін. Він аж напружився.

— Може, й так, — спокійно проказав Батя. Він схилився над купкою знімків, їх тепер уже було двадцять вісім, враховуючи ті, що зробив Кевін, аби продемонструвати дивну поведінку камери, і ті, які зробив Батя, щоб пересвідчитися в тому, що щось не так. — Вони впорядковані?

— Не зовсім. Але майже. Це важливо?

— Думаю, так, — відказав Батя. — Усі вони трішки відрізняються, хіба ні?

— Ага, — промовив Кевін. — Я можу помітити різницю в деяких, але…

— Який із них перший, знаєш? Я, певно, й сам міг би це з’ясувати, але час — це гроші, синку.

— Це легко, — сказав Кевін, потягнувшись по один зі знімків у невеличкій невпорядкованій купці. — Бачите таку склисту поволоку? — Він показав на маленьку коричневу пляму на білому краєчку знімка.

— Здоров.