Розділ «Рівно північ»

Я рушив назад, до заправки «Тексако», що була за квартал звідти — там, де зараз «Піґлі-Віґлі»[246]. Дорогою я зупинився і підібрав кілька камінців із узбіччя. Біля заправки стояла телефонна будка — до речі, вона й зараз там стоїть. Я дістався туди й зрозумів, що не маю жодного цента. У розпачі я сягнув до лотка для видачі монети. Там лежала десятицентівка. З того часу, коли хтось каже мені, що не вірить у Бога, я пригадую, що відчув, коли заліз пальцями до того лотка і намацав ту монету.

Я подумав, що добре було б подзвонити місіс Павер, а тоді вирішив, що краще зателефонувати до поліційної дільниці. Хтось передав би повідомлення Джонові Паверу, і коли він справді мав ті підозри, яких боялася Арделія, то вжив би відповідних заходів. Я зачинив дверцята будки й пошукав номер — у ті часи в будках ще можна було знайти телефонну книгу, якщо пощастить, — а тоді, перш ніж набрати його, я запхнув камінці, що підібрав раніше, собі до рота.

Слухавку взяв сам Джон Павер, і гадаю, що саме тому померли Петсі Герріґен і Том Ґібсон… і сам Джон Павер… і чому Арделію тоді не спинили. Розумієте, я сподівався поговорити з диспетчером — і сказати їй те, що мусив сказати, а вона б уже передала це заступникові.

Натомість я почув голос, що сказав: «Поліційна дільниця, говорить заступник шерифа Павер, чим можу допомогти?» — хоч прозвучало це ніби «Не грайся зі мною, бо вуха повідриваю».

Я тоді ледь не ковтнув камінці, що тримав у роті, і якусь хвильку не міг сказати ані слова.

А він каже: «Бісові діти», — і я зрозумів, що він зараз кине слухавку.

«Стривайте! — кажу. Через камінці мій голос змінився, і здавалося, що я говорю з повним ротом вати. — Не кидайте слухавку, заступнику!»

«Хто говорить?» — спитав він.

«Це не важливо, — кажу йому я. — Якщо вам дорога ваша дочка, вивезіть її з міста і за всяку ціну не підпускайте близько до бібліотеки. Це серйозно. Вона в небезпеці».

Я поклав слухавку, і все. Якби мені відповіла Ганна, гадаю, що розповів би більше. Я б назвав імена — Тензі, Том, Петсі… й Арделія також. Але я злякався Павера — мені здавалося, що, коли б я продовжив розмову, він зміг би подивитися через телефон і побачити на іншому кінці мене, що стояв у будці й тхнув, наче мішок із гнилими абрикосами.

Я виплюнув камінці на долоню і вибіг із будки. Її влада наді мною розвіялася — принаймні в цьому той дзвінок допоміг, — але я запанікував. Ви колись бачили пташку, що залетіла в гараж і крутиться колами, налітаючи на стіни й нестямно намагаючись вибратися назовні? От на кого я був схожий. Раптом я перестав перейматися долею Петсі Герріґен, Тома Ґібсона чи навіть Тензі Павер. Мені здавалося, що Арделія дивиться на мене і знає, що я зробив, тож тепер кинеться за мною.

Я хотів сховатися — дідько, я мусив сховатися. Я рушив уздовж Мейн-стрит, і коли досяг її кінця, то вже майже біг. На ту пору Арделія в моїй голові переплуталася з бібліотечним полісменом і темним силуетом — чоловіком, що керував паровим котком і машиною з Простаком Саймоном. Я вже чекав, що вони всі троє зараз виїдуть на Мейн-стрит у старому «б’юїку» темного силуету, шукаючи мене. Я звернув до залізниці й знову заповз під вантажну платформу товарної станції. Там я скрутився і затремтів, навіть трохи поплакав, очікуючи, що вони прийдуть по мене і вколошкають. Я весь час думав, що ось зараз підніму очі й побачу її обличчя, що зазирає під бетонну платформу розжареними червоними очима, а її рот перетворюється на ту рогасту штуку.

Я заповз аж під саму стіну й знайшов під купою сухого листя і старого павутиння півбутля вина. Я приховав його там бозна-коли й геть забув. Я випив вино трьома довгими ковтками. Тоді поповз назад, до передньої частини платформи, але вимкнувся десь на півдорозі. Коли прокинувся, то спершу подумав, що минуло небагато часу, бо світло і тіні були такі самі, що й раніше. Тільки голова перестала боліти, а шлунок гарчав і вимагав їжі.

— Ти проспав цілу добу, чи не так? — припустила Наомі.

— Ні, майже дві доби. Я телефонував до поліційної дільниці десь о десятій ранку в понеділок. Коли отямився під вантажною платформою, тримаючи в руці той порожній бутель з-під вина, якраз повернуло на восьму ранку середи. Та тільки я не спав, тобто не зовсім спав. Ви маєте пам’ятати, що я до того гуляв-пиячив не одну добу і навіть не тиждень. Я два роки пив майже безперестанку, і це ще не все — були ще Арделія, бібліотека, діти й Казкова година. Я два роки катався на цій пекельній каруселі. Гадаю, що та частина мене, що й досі хотіла жити й залишалася при пам’яті, вирішила, що єдине, чим можна зарадити, — це висмикнути дрота й вимкнутися. А коли я прокинувся, все вже закінчилось. Тіл Петсі Герріґен і Тома Ґібсона ще не знайшли, але все закінчилось. І я зрозумів це ще до того, як висунув носа з-під тієї вантажної платформи. У мені з’явилася порожнеча, як порожня лунка в яснах після того, коли випаде зуб. Тільки це порожнє місце було в моїй голові. І я зрозумів. Її не стало. Арделії не стало.

Тож я виліз звідти й ледве не зомлів від голоду. Я побачив Браяна Келлі, що в ті дні був на залізниці наглядачем. Він рахував мішки чи щось таке на іншій платформі й робив помітки на якомусь бланку. Я спромігся підійти до нього. Він побачив мене, і на його обличчі з’явилася відраза. Бували часи, коли ми з ним пригощали один одного випивкою в «Доміно» — барі при дорозі, що згорів задовго до твого приїзду, Семе, — але ті дні давно минули. Він бачив у мені лиш огидного брудного п’яницю з листям і землею у волоссі, п’яницю, від якого тхнуло сечею і «Старим герцогом»[247].

«Забирайся-но звідси, татусю, бо я зараз копів викличу», — каже він.

Того дня ще дещо сталося зі мною вперше. От що можна сказати про життя п’яниці — ти завжди знаходиш якісь незвідані землі. Я вперше жебрав гроші. Я спитав, чи нема в нього четвертака, на який зміг би купити кави з тостами в кафетерії на 32-му шосе. Він поліз у кишеню й витяг звідти трохи дріб’язку. Він не висипав його мені в руку, а просто жбурнув десь у мій бік. Мені довелося повзати в пилюці, щоб зібрати його. Не думаю, що він жбурнув їх, аби принизити мене. Він просто не хотів мене торкатися. І я його не звинувачую.

Коли він побачив, що я зібрав гроші, то сказав: «А тепер щезни звідси, татусю. І якщо я побачу тебе тут знову, то справді викличу копів».

«Аякже», — сказав я і пішов своєю дорогою. Він так і не впізнав мого обличчя, і мене це тішить.