Розділ «Рівно північ»

«Тож якщо ти не хочеш помирати, Дейві, то все треба зробити скоро. Дуже скоро. А якщо ти вирішиш залишитися, то скажи мені зараз. Ми можемо вже сьогодні закінчити наші стосунки в приємний і безболісний спосіб».

Вона схилилася наді мною, і я відчув запах з її рота. Він нагадував тухлий собачий корм, і я не міг повірити, що колись, тверезим чи п’яним, цілував губи, з яких линув цей сморід. Але якась частина мене — крихітна частина, — певно, будь-що-будь хотіла вижити, бо я сказав, що таки хочу приєднатися до неї, але мені потрібно більше часу, щоб підготуватися. Зібрати думки.

«Тобто, щоб випити, так? — сказала вона. — Тобі варто стати на коліна й уславити свої жалюгідні нещасливі зірки за мене, Дейве Данкане. Якби не я, ти б лежав у канаві вже за рік або й менше. Зі мною ж ти зможеш жити майже вічно».

Її рот витягся лише на мить, витягся і торкнувся моєї щоки. І якимось дивом я спромігся не заволати.

Дейв подивився на них втомленими, приреченими очима. А тоді усміхнувся. Сем Піблз назавжди запам’ятав, яка та усмішка була примарно-страшна; з тих пір вона переслідувала його в снах.

— Але то нічого, — мовив він. — Десь глибоко в душі я й досі безперестанку кричу.

— Хотів би я сказати, що врешті зміг звільнитися від її влади, але це неправда. То була просто проява — чи як там публіка з Програми називає найвищу силу. Вам слід розуміти, що на 1960 рік я був повністю відрізаний від решти міста. Пригадуєш, Семе, я сказав, що колись був членом Ротаріанського клубу? Так от, у лютому 60-го ті хлопці не довірили б мені навіть чистити унітази у своїх туалетах. З погляду Джанкшн-Сіті, я був іще одним Поганцем, що став волоцюгою. Люди, яких я знав усе життя, переходили на інший бік дороги, щойно мене забачивши. У ті дні в мене була статура бронзового орла, але пійло все одно роз’їдало мене зсередини, а що не забирало воно, те забирала Арделія Лорц.

Я не раз боявся, що вона кинеться на мене, щоб підживитися, але Арделія жодного разу не зробила цього. Можливо, у цьому сенсі з мене було небагато користі… але гадаю, що насправді причина тут інша. Навряд чи вона любила мене — і не думаю, що Арделія була здатна когось любити, — але гадаю, що їй було самотньо. Думаю, що вона прожила — якщо можна назвати те, що вона робила, життям — дуже довго і що вона мала…

Дейв замовк. Його скоцюрблені пальці неспокійно барабанили по коліну, а очі знову відшукали на обрії елеватор, ніби його вигляд заспокоював цього чоловіка.

— Здається, найкраще підійде слово «супутники». Гадаю, що певну частину життя при ній були якісь компаньйони, але на час її появи в Джанкшн-Сіті вона, мабуть, уже дуже довго не мала нікого. Не питайте, що Арделія таке сказала і з чого я зробив ці висновки, бо я не пам’ятаю. Цей спогад утрачено, як і чимало інших. Але я майже переконаний, що це правда. І вона вподобала мене на це місце. Я майже впевнений, що пішов би за нею, якби її не викрили.

— Хто її викрив, Дейве? — спитала Наомі, нахилившись уперед. — Хто?

— Заступник шерифа Джон Павер. У ті дні шерифом округу Гомстед був Норман Бімен, і Норм був найкращим доказом того, що шерифів треба призначати, а не обирати. Люди обрали його на цю посаду, коли він повернувся до Джанкшн-Сіті в 45-му з повною валізою медалей, які заслужив, коли армія Паттона йшла Німеччиною. Він був скажено задерикуватий, цього ніхто не міг заперечити, але як шериф був не впливовіший за того, хто пердить у бурю. Що він мав, то це найширшу, найбілішу усмішку, яку ви тільки бачили, і бездонний запас усілякої маячні, яку він верз при нагоді. І, звісно, Норм був республіканцем. Це в окрузі Гомстед завжди найбільше цінували.

Гадаю, що Норма й досі регулярно переобирали б, якби він не врізав дуба від інсульту в «Перукарні Г’юї» влітку 1963 року. Я дуже ясно це пам’ятаю; на той час Арделія вже давненько зникла і я трохи отямився.

Успіх Норма зумовлений двома секретами — окрім тієї усмішки й потоку маячні. По-перше, він був чесним. Наскільки мені відомо, він ніколи не привласнив й десяти центів. По-друге, Норм завжди дбав про те, щоб принаймні один із його помічників мав меткий розум і був позбавлений амбіцій скинути його з крісла. Він завжди грав із цими хлопцями чесно; кожен із них отримав залізні рекомендації, коли був готовий іти далі. Норм дбав про своїх. Гадаю, що, коли пошукати по Середньому Заходу, можна знайти шість або й вісім міських шефів поліції чи полковників поліції штату, які прослужили два чи три роки в Джанкшн-Сіті, розгрібаючи лайно замість Норма Бімена.

Але Джона Павера серед них нема. Він помер. У його некролозі написано, що через серцевий напад, хоч йому не було ще й тридцяти і він не мав жодної з тих звичок, що передчасно глушать людські мотори. Я знав правду — серцевий напад Джона був не правдивіший за напад, що вбив Левіна. Його вбила вона.

— Звідки тобі це відомо, Дейве? — спитав Сем.

— Я знаю, бо в останній день у бібліотеці мали померти троє дітей.

Голос Дейва залишався спокійним, але Сем почув у ньому жах, із яким цей чоловік прожив так довго; жах, який був десь під поверхнею його голови, наче слабкий електричний заряд. Якщо бодай половина з того, що Дейв сьогодні розповів, була правдою, то він, певно, прожив ці тридцять років із такими кошмарами, які Сем не міг навіть уявити. Не дивно, що він тягнувся до пляшки, аби тільки притлумити їх.

— Двоє таки померли — Петсі Герріґен і Том Ґібсон. Третя мала стати моєю платою за вхід до того цирку, яким заправляла Арделія Лорц. Арделія найбільше хотіла саме ту третю, тому що саме вона спрямувала ліхтар на Арделію, коли тій понад усе треба було діяти в темряві. Та третя мала стати моєю, оскільки їй уже не дозволялося ходити до бібліотеки й Арделія не могла до неї підібратися. Тією третьою Поганицею була Тензі Павер, дочка заступника шерифа Павера.

— Ти ж не маєш на увазі Тензі Раян, правда? — спитала Наомі, майже благаючи.