Розділ «Рівно північ»

«Джон Павер! — верещала вона, і трісь! — кулак проходив крізь стіну. — Чорти б тебе взяли, Джоне Павер! Я навчу тебе не пхати носа туди, де не твоє діло! Хочеш на мене подивитися? Гаразд! Я тебе навчу! Я навчу тебе, дитинко моя маленька!»

І Арделія гасала далі, майже бігала, і так сильно гупала босими ногами, що, здавалося, увесь клятий будинок трусився. Вона ходила отак і бурмотіла під носа. А тоді її губи кривилися, очі спалахували червоним як ніколи яскраво, і трісь! — вона пробивала стіну кулаком, і з дірки вилітала хмарка тиньку.

«Джоне Павер, ти не посмієш! — гарчала вона. — Ти не посмієш ставати мені на дорозі!»

Але з її обличчя було ясно видно, як вона боїться того, що він таки посмів. І якби ви знали заступника шерифа Павера, ви б зрозуміли, чого вона злякалася. Він був розумний і нічого не боявся. Він був хорошим заступником шерифа, і зачіпатися з ним було не варто.

Арделія зайшла до кухні, коли оббігала будинок уже вчетверте або вп’яте, і раптом побачила мене. Вона зиркнула на мене, а її рот почав витягуватися в ту подобу рога — тільки цього разу оповитого тими павутинчастими, імлистими ниточками, — і я подумав, що пропав. Якщо вона не могла дістати Джона Павера, то порішить мене замість нього.

Арделія рушила на мене, і я стік на підлогу, як розтоплений віск. Вона побачила це і зупинилася. Червоний блиск зник з її очей. Вона змінилася в одну мить. Глянула на мене й заговорила так, ніби я прийшов до неї на коктейльну вечірку, а не вдерся до її будинку серед ночі й застав голу й таку сердиту, що аж стіни двигтіли.

«Дейві! — каже мені. — Я така рада, що ти прийшов! Візьми й випий скляночку. Або й дві!»

Вона хотіла вбити мене — я бачив це в її очах, — але я був їй потрібен, і вже не тільки як компаньйон. Вона хотіла, щоб я вбив Тензі Павер. Арделія знала, що зможе впоратися з копом, але хотіла, щоб він перед смертю дізнався також про смерть дочки. І для цього їй був потрібен я.

«Часу лишилося небагато, — сказала вона. — Ти знаєш цього заступника шерифа Павера?»

Я сказав, що мені довелося з ним познайомитися. Він арештовував мене за сп’яніння в громадському місці з півдюжини разів.

«І що ти про нього думаєш?» — спитала вона.

«Кора на ньому дуже груба», — кажу.

«Та пішов він у сраку, і ти з ним заразом!»

На це я нічого не відповів. Це здалося мені розважливим.

«Це кляте вайло прийшло сьогодні в обід до бібліотеки й зажадало побачити мої рекомендації. І ставило інші питання. Захотіло знати, де я жила до того, як приїхала до Джанкшн-Сіті, де я ходила до школи, де росла. Бачив би ти, як він на мене дивився, Дейві, — але я навчу його, як слід дивитися на таких пані, як я. Навчу, от побачиш».

«Тобі краще дізнатися дещо про заступника Павера, — сказав я. — Мені здається, що він геть нічого не боїться».

«Боїться, ще й як — він боїться мене. Просто ще не знає цього», — сказала вона, але я знову помітив той спалах страху в її очах. Він почав ставити їй питання в найгірший час — вона, бачте, почала готуватися до сплячки й змінюватися, а це її якось ослаблювало.

— Арделія не розповідала, як він став на її слід? — спитала Наомі.

— Це очевидно, — відповів Сем. — Йому розповіла дочка.

— Ні, — заперечив Дейв. — Я не питав — не наважився розпитувати її в такому гуморі, — але не думаю, що Тензі щось розказала. Не думаю, що вона й могла — принаймні не детально. Розумієте, коли вони виходили з дитячої зали, то забували все, що Арделія там розповідала… і що з ними робила. І не просто забували — вона вкладала їм у голови інші, фальшиві спогади, тож вони приходили додому і весело цвірінькали. Більшість батьків вважала, що Арделія — це найкраще, що пов’язане з бібліотекою Джанкшн-Сіті за всю її історію.