Розділ «Рівно північ»

— А що, як його не буде?

— Тоді доведеться придумувати щось іще. Одначе гадаю, що ви його застанете. Єдине, що Стен любить більше за польоти, — це фермерство, а коли настає весна, фермер не тікає далеко від поля. До речі, він, найпевніше, скаже, що не зможе вам допомогти, бо мусить поратися коло хазяйства, скаже, що вам слід було завчасно домовитися за кілька днів, щоб він попросив молодого Картера прийти й доглянути його дев’яносто акрів. У такому разі скажіть, що вас прислав Дейв Данкан і що Дейв казав: настав час заплатити за ті бейсбольні м’ячі. Запам’ятаєш?

— Так, але що це значить?

— Це не стосується нашої справи, — мовив Дейв. — Він візьме вас на борт, от що важливо. А коли прилетите, то не морочтеся з тим, щоб іти сюди. Рушайте із Сарою прямо до міста.

Семове тіло почало наливатися страхом.

— До бібліотеки?

— Саме так.

— Дейве, те, що Наомі сказала про друзів, дуже мило — може, навіть це й правда, — але гадаю, що від тієї миті я повинен діяти сам. Жоден із вас не мусить брати в цьому участі. Це я винен у тому, що знову розбуркав її…

Дейв простягнув руку й ухопив Сема за зап’ястя з несподіваною силою.

— Якщо ти справді так думаєш, то ти не почув ані слова з того, що я розповів. Ти ні в чому не винен. На моїй совісті смерть Джона Павера і двох малих дітей — не кажучи вже про кошмари, від яких потерпали не знаю скільки інших дітлахів, — але я теж не винен. Насправді ні. Я не збирався ставати супутником Арделії Лорц, так само як і не готувався тридцять років змагатися з пляшкою. Так сталося. Але вона має на мене зуб, тож повернеться по мене, Семе. Якщо мене не буде поруч із тобою, коли Арделія з’явиться, то вона навідає мене першим. І не мене одного. Сара правильно казала, Семе. Не мені з нею треба триматися біля тебе, щоб захистити, а нам трьом треба триматися купи, щоб захистити одне одного. Хіба ти не розумієш? Адже Сара знає про Арделію. Якщо та ще й не знає цього, то довідається, коли з’явиться цієї ночі. Вона хоче вирушити з Джанкшн-Сіті під твоєю маскою, Семе. Гадаєш, вона залишить тут живих свідків, що знають її нову машкару?

— Але…

— Ніяких «але», — перебив Дейв. — Урешті-решт, усе сходиться до дуже простого вибору, такого, що його зрозуміє навіть такий старий заливаха, як оце я: або ми зустрінемо її разом, або загинемо від її рук. — Він нахилився вперед. — Якщо ти хочеш врятувати Сару від Арделії, Семе, забудь про геройство і почни згадувати, хто такий твій бібліотечний полісмен. Ти мусиш. Бо я не вірю, що Арделія може взяти будь-кого. У цій справі тільки один збіг, але він смертельний: колись у тебе теж був бібліотечний полісмен. І ти повинен згадати.

— Я намагався, — сказав Сем, але знав, що це неправда. Бо щоразу, як його думки зверталися до

(ходи-но зсі мною, зсинку… я з поліцсії)

того голосу, він тікав геть. Сем відчував смак червоної лакриці, якої ніколи не куштував і яку завжди ненавидів… і це все.

— Ти повинен спробувати наполегливіше, — сказав Дейв, — інакше надії нема.

Сем набрав повні груди повітря й видихнув. Дейвова рука торкнулася його шиї ззаду й легенько стиснула її.

— Це ключ до всього, — сказав Дейв. — Може, ти навіть побачиш, що це ключ до того, що турбувало тебе все життя. Ключ до твоєї самотності й твого смутку.

Сем злякано подивився на нього. Дейв усміхнувся.

— О так, — мовив він. — Ти самотній, смутний і закритий для інших людей. Ти говориш усе правильно, але далі слів справа не йде. Аж до сьогодні я був для тебе ніким іншим, як просто Паскудним Дейвом, що приходить раз на місяць забрати газети, але такий, як я, багато бачить, Семе. Особливо коли бачить подібного собі.