Розділ «Рівно північ»

— Саме так. Тензі Раян із пошти, Тензі Раян, що ходить із нами на зустрічі, Тензі Раян, що колись була Тензі Павер. Багато дітей, що приходили до Арделії на Казкові години, зараз ходять на зустрічі АА по всьому округу, Саро, — сама роби відповідні висновки. Улітку 1960-го я ледь не вбив Тензі Павер… і це ще не найгірше. Якби ж то так було.

Наомі перепросила, а коли минуло кілька хвилин, Сем підвівся, щоб піти за нею.

— Облиш, — сказав Дейв. — Вона чудова жінка, Семе, але їй потрібен час, щоб усе обміркувати й заспокоїтися. І тобі б він теж знадобився, якби ти дізнався, що хтось із найважливішої у твоєму житті спільноти колись ледь не вбив твого найліпшого друга. Вона сама впорається. Сара повернеться — вона сильна.

За кілька хвилин Сара справді повернулася. Вона вмила обличчя — волосся на скронях і досі було мокре й прилизане — і тепер несла тацю з трьома склянками чаю з льодом.

— О, настав час випити чогось міцнішого, га, люба? — спитав Дейв.

Наомі з усіх сил намагалася відповісти усмішкою.

— Це точно. Я вже не могла опиратися далі.

Семові здалося, що її спроба усміхнутися була не просто непоганою, а справді блискучою, але лід усе одно дзенькав у склянках тоненьким дзвінким голосочком. Сем знову підвівся й узяв тацю з тремтячих рук Наомі. Вона вдячно на нього подивилася.

— Отож, — сказала Наомі, сідаючи. — Закінчуй, Дейве. Розказуй до кінця.

— Значна частина того, що було далі, — це те, що розповіла мені вона, — продовжив Дейв, — тому що я не міг бачити все на власні очі. Десь наприкінці 59-го Арделія сказала, що мені не слід більше ходити до громадської бібліотеки. Сказала, що як побачить мене там, то вижене на вулицю, а як я вештатимусь надворі, то вона нацькує на мене копів. Арделія сказала, що я став надто зачовганим і коли б і далі приходив, то могли поповзти плітки.

«Плітки про нас із тобою? — спитав я. — Арделіє, та хто в це повірить?»

«Ніхто, — сказала вона. — Мене турбують плітки не про нас, йолопе».

«А про кого ж тоді?»

«Про тебе і дітей», — сказала вона.

Гадаю, що тоді я вперше зрозумів, як низько впав. За той час, що ми разом ходили на зустрічі АА, Саро, я ніколи не піднімався високо, але й так низько ти мене ніколи не бачила. І це тішить.

Тож залишався тільки її будинок. То було єдине місце, де мені можна було її бачити, а єдиним дозволеним для цього часом стало «коли добре стемніє». Арделія наказала не підходити дорогою ближче за ферму Ордея. Після того я мав зрізати шлях через поля. Вона сказала, що дізнається, якщо я схитрую, і я їй вірив — коли ті сріблясті очі червоніли, Арделія бачила геть усе. Я зазвичай приходив між одинадцятою і першою ночі, залежно від того, скільки мені довелося випити, і замерзав до самих кісток. Не можу розповісти про ті місяці багато, але точно скажу, що зима 1959 і 1960 років у штаті Айова видалася збіса холодною. Тоді випало чимало ночей, у які твереза людина задубла б у тих полях на смерть.

Але це не турбувало мене тієї ночі, про яку я хочу розповісти далі, — на той час уже настав липень 1960 року, і він випав гарячий, як ворота пекла. Я пам’ятаю, який тієї ночі зійшов над полями місяць — розпухлий і червоний. Здавалося, що кожен пес в окрузі Гомстед валував на той місяць.

Зайшовши тієї ночі до будинку Арделії, я наче потрапив у грозову хмару. На тому тижні — а може, й увесь той місяць — вона була сонна і повільна, але не того вечора. Того вечора вона була повністю пробуджена і скажена від люті. Я не бачив її такою з того дня, як містер Левін наказав їй зняти плаката з Червоною Шапочкою, бо той лякав дітей. Спочатку Арделія навіть не помітила, що я прийшов. Вона ганяла першим поверхом туди й сюди, так само гола, як і в той день, коли народилася — якщо вона колись народжувалася, — з опущеною головою і стиснутими кулаками. Була лютіша за ведмедя з болячкою на сраці. Зазвичай удома Арделія вкладала волосся в бабусин пучок, але коли я ввійшов у двері на кухні, вона так металася, що воно, розпущене, аж розліталося в неї за спиною. Я чув, як воно тихенько тріщить, наче наелектризоване. Її очі почервоніли, як кров, і світилися, мов залізничні ліхтарі, які запалювали давніми часами, коли колія попереду була перекрита. Здавалося, що вони от-от мають вискочити з лоба. Її тіло геть укрилося потом, і хоч від мене теж фіалками не пахло, я відчув її запах; від неї смерділо, як від тхора в спеку. Пам’ятаю, що бачив великі маслянисті краплі, що стікали униз її грудьми й животом. Її губи й стегна аж блищали. Стояла одна з отих тихих задушливих ночей, які іноді випадають тут улітку, коли повітря пахне зеленню й тисне на груди, як гора брухту, і коли здається, що, вдихаючи, ти втягуєш носом кукурудзяні ниточки. У такі ночі хочеться, щоб загриміло, заблискало, щоб добряче линуло з неба, але завжди марно. Хочеться, щоб принаймні повіяв вітерець, і не для того, щоб тебе остудило, а тому, що тоді звук кукурудзи буде легше зносити… той звук, з яким вона пробивається із землі навколо, звук, із яким уранці підводиться з ліжка старий з артритом, що не хоче розбудити дружину.

Я помітив, що того разу вона була не лише сердита, але й злякана — хтось справді зумів нагнати на неї страху Божого. Арделія змінювалася дедалі швидше. Що б з нею не коїлося, воно перемкнуло її на верхню передачу. Не можу сказати, що вона почала старішати — вона, скоріше, зникала. Волосся здавалося тонким, наче пасма немовляти. Крізь нього було видно шкіру на голові. А на самій шкірі неначе виростала ще одна шкіра — таке ріденьке імлисте плетиво на щоках, навколо ніздрів, у куточках очей, між пальцями. Найкраще це було видно на складках шкіри. Воно трохи тріпотіло, коли Арделія рухалася. Розповісти вам дещо придуркувате? Коли до міста приїздить Окружний ярмарок, я і близько не можу підійти до яток із цукровою ватою, що стоять серед дороги. Ви бачили той апарат, у якому її роблять? Він схожий на бублик, що постійно обертається, а продавець опускає в нього паперову паличку і намотує на неї рожеву вату. Отак виглядала й шкіра Арделії — наче тоненькі волоконця намотаного цукру. Здається, я второпав, що коїться. Вона робила те саме, що робить гусінь, коли впадає у сплячку. Вона загорталася в кокон.

Я трохи постояв у дверях, стежачи, як Арделія ганяє будинком. Вона довго не помічала мене — надто її обпекла та кропива, у яку вона вскочила. Арделія двічі гупала кулаком об стіну і пробивала її наскрізь — шпалери, гіпс і дошку. Звучало так, ніби кістки ламалися, але здавалося, що їй зовсім не боляче, і кров ніде не проступала. Вона обидва рази верещала, але не від болю. Так кричить роздратована кицька… але, як я вже казав, під гнівом іще був страх. І вона викрикувала ім’я заступника шерифа.