Розділ «Рівно північ»

— Я все одно не розумію цю частину, — відповів Сем, але подумав, що десь глибоко він таки розумів. Неначе його розум був якоюсь глибокою водоймою, на дні якої лежав затоплений корабель — але не просто корабель. Ні — то була піратська шхуна, повна награбованого добра і мерців, і тепер та шхуна почала соватися в намулі, що так довго тримав її на дні. Він боявся, що скоро ця примарна дірява посудина знову спливе на поверхню — з погнилими щоглами, обліпленими чорними водоростями, і досі прив’язаним до зогнилих залишків штурвала скелетом із вищиром на мільйон доларів.

— Мені здається, що таки розумієш, — сказав Дейв, — або починаєш розуміти. І воно неодмінно спливе, Семе. Повір мені.

— Я й досі не зрозуміла про ті казки, — озвалася Наомі.

— Однією з її улюблених, Саро, — і дітей теж, ви мусите це зрозуміти, повірити в це — була казка «Про Золотоволоску і Трьох Ведмедів». Ви її знаєте, але не так, як знають кілька жителів нашого міста — ті люди зараз дорослі, стали банкірами, юристами, заможними фермерами з цілими флотиліями комбайнів «Джон Дір». Бачите, глибоко в їхніх серцях збереглася версія казки Арделії Лорц. Може статися, що хтось із них розповідав ті самі казки своїм дітям, не знаючи, що є якісь інші версії. Мені не хочеться так думати, але в душі я розумію, що так і є.

У викладі Арделії Золотоволоска — Поганиця, що не хоче поводитися як слід. Вона приходить до Трьох Ведмедів додому і нівечить їхній будинок навмисне — зриває завіски мами-ведмедиці, заляпує випрану білизну багном, рве на клаптики журнали й ділові папери татка-ведмедя, м’ясним ножем пробиває дірки в його улюбленому кріслі. Тоді вона шматує всі їхні книжки. Гадаю, цю частину, де Золотоволоска псує книжки, Арделія любила найбільше. А ще вона не їсть кашу, ні! Не тоді, коли цю казку розповідала Арделія! У неї Золотоволоска діставала з горішньої полиці отруту для щурів і висипала її всю в кашу замість цукрової пудри. Вона нічого не знала про те, хто живе в будиночку, але все одно хотіла їх убити, бо така вже була Поганиця.

— Це жахливо! — вигукнула Наомі. Вона вперше втратила самовладання — по-справжньому втратила. Вона притисла долоні до рота й дивилася з-над них на Дейва великими очима.

— Так. Жахливо. Але це не кінець. Бачте, Золотоволоска так зморилася, поки нівечила будиночок, що коли пішла нагору, аби перевернути догори дриґом спальню, то заснула в ліжечку Ведмежати. А коли Три Ведмеді повернулися додому й побачили її, то кинулися на неї — Арделія так і казала, — кинулися на неї й з’їли ту негідницю живцем. Вони їли, почавши від ніг, а вона верещала і борсалася. Не з’їли вони тільки голову. Її ведмеді зберегли, бо знали, що вона зробила з їхньою кашею. Вони зачули отруту.

«Вони відчули її нюхом, дітки — ведмеді ж бо вміють це робити, — казала було Арделія, а всі діти — її Слухнятка — кивали, бо розуміли, що ведмедям так і годиться. — Вони принесли голову Золотоволоски на кухню, зварили її й з’їли мізки на сніданок. Вона дуже припала їм до смаку… і жили вони довго та щасливо».

На ґанку запала важка, майже мертва тиша. Дейв потягнувся до склянки з водою і ледь не перекинув її через поруччя тремтячими пальцями. Він ухопив склянку в останню мить і тепер приклався до неї, тримаючи обома руками. Тоді поставив її на місце і спитав Сема:

— Ти й досі дивуєшся, як я втратив контроль над випивкою?

Сем похитав головою.

Дейв подивився на Наомі й сказав:

— Ти розумієш, чому я так і не зміг розповісти про це? Чому я замкнув спогади в тій кімнаті?

— Так, — видихнула вона тремтячим голосом, не гучнішим за шепіт. — І гадаю, що розумію, чому діти нікому нічого не казали. Деякі речі просто занадто… занадто страхітливі.

— Для нас — можливо, — сказав Дейв. — Але для дітей? Не знаю, Саро. Не думаю, що діти вміють розпізнавати чудовиськ із першого погляду. Їх цього мусять навчати батьки. На користь Арделії грало ще дещо. Пам’ятаєте, я казав про те, що коли приходив хтось із батьків, то діти немов прокидалися з глибокого сну? Так от, вони справді спали якимось чудернацьким сном. То був не гіпноз — принаймні я так не думаю, — але щось дуже схоже на нього. І коли вони йшли додому, то не пам’ятали або в усякому разі не усвідомлювали, що було в тих казках і на плакатах. А от десь глибоко, я гадаю, вони пам’ятали все чудово… як Сем глибоко в душі пам’ятає, хто такий його бібліотечний полісмен. Гадаю, вони всі й досі пам’ятають — банкіри, юристи, заможні фермери, — що були колись Слухнятками Арделії. Я й досі пам’ятаю, як вони, одягнуті у фартушки чи шортики, сиділи на тих стільчиках і дивилися на Арделію, що сиділа всередині кола, такими великими й круглими очима, що скидалися на чайні блюдця. Мені здається, що тепер, коли темнішає і налітає буря або коли вони лягають спати й бачать уві сні кошмари, ці дорослі знову стають дітьми. Гадаю, що таємні двері знову відчиняються і вони бачать, як Три Ведмеді — Три Ведмеді Арделії — дерев’яними ложками для каші вишкрібають мізки з голови Золотоволоски, а Ведмежа натягнуло на голову її скальп із довгими золотавими пасмами замість перуки. Думаю, вони прокидаються, спітнілі, немічні й налякані. От що вона лишила по собі нашому місту. Спадщину таємних кошмарів.

Але ми ще не дісталися до найгіршого. Бачте, ці казки — ну, іноді й плакати, але здебільшого казки — або лякали когось із дітей до плачу, або хтось із них утрачав здатність мислити чи непритомнів абощо. І коли таке траплялося, Арделія казала всім: «Опустіть голівки й відпочиньте, поки я відведу Біллі… чи Сандру… чи Томмі… до вбиральні, щоб йому або їй стало легше».

І вони куняли тієї самої миті. Неначе помирали. Коли я вперше побачив це, то почекав дві хвилини, після того як вона вийшла з якоюсь дівчинкою з кімнати, а тоді підвівся й підійшов до дітей, що сиділи кружечком. Спочатку я підступив до Віллі Клемарта.

«Віллі! — прошепотів я і тицьнув його в плече пальцем. — Віллі, усе гаразд?»

Він не поворухнувся, тож я тицьнув сильніше і знову гукнув його. Віллі не рухався. Я чув, як він дихає — трохи хропе чи сопе, як часто буває з дітьми, бо вони ж постійно бігають застуджені, — але він усе одно скидався на мертвого. Його повіки були напіврозплющені, але я бачив тільки білки очей, а з нижньої губи в нього звисала довга нитка слини. Я злякався й підійшов іще до трьох чи чотирьох, але жодне дитя не подивилося на мене й не обізвалось ані звуком.

— Хочеш сказати, що вона їх зачарувала? — спитав Сем. — Щоб вони заснули, мов Білосніжка, після того як з’їла отруєне яблуко?