Розділ «Рівно північ»

— Так, — погодився Дейв. — Саме на це й скидалося. Зі мною було трохи інакше, але теж схоже на це. Коли я вже приготувався взяти Віллі Клемарта за плечі й трусонути його так, щоб із нього лайно посипалося, то почув, що вона повертається із вбиральні. Я побіг на своє місце, щоб Арделія не піймала мене на гарячому. За себе я боявся набагато більше, ніж за них.

Вона ввійшла, і та дівчинка, що була півпритомна і сіра, як зачовгане простирадло, коли Арделія виводила її, тепер виглядала так, наче її по вінця залили найкращим заспокійливим на світі. Вона геть очуняла, на щоках розквітли троянди, а очі іскрилися. Арделія поплескала її ззаду, і та побігла на своє місце.

Тоді Арделія плеснула в долоні й сказала: «Підніміть голівоньки, Слухнятка мої! Соня почувається набагато краще, і вона хоче дослухати казочку, чи не так, Соню?»

«Так, мем» — цвірінькає Соня, жвавенька, як та вільшанка, що купається у водичці.

І тоді їхні голови піднялися. Ніхто й не здогадався б, що дві секунди тому кімната неначе була повна мертвих дітей.

Коли це трапилося втретє чи вчетверте, я дав змогу їй вийти, а тоді пішов назирці. Я знав, що вона навмисне лякає їх, і здогадувався навіщо. Я й сам був наляканий до смерті, але хотів дізнатися, у чому річ.

Того разу до вбиральні вона повела Віллі Клемарта. Він почав битися в істериці через «Гензеля і Гретель» у переказі Арделії. Я дуже обережно й тихо відчинив двері й побачив, що Арделія стоїть перед Віллі на колінах біля раковини. Він перестав плакати, але, окрім цього, я нічого не бачив. Адже вона стояла до мене спиною, а Віллі був такий низенький, що Арделія повністю затулила його собою, навіть стоячи на колінах. Я бачив його руки на плечах її джемпера і край рукава його червоного светрика, але це все. Тоді я почув дещо — звук смоктання, схожий на той, який чутно, коли висьорбуєш останні краплини молочного коктейлю через соломинку. Я тоді подумав, що вона… ну, розбещувала його. І вона таки розбещувала, але не так, як я уявляв.

Я пройшов трохи далі й правіше, йдучи лише на носках черевиків, щоб не стукнути підбором. Однак усе одно боявся, що вона мене почує — вуха в неї були, як бісові радари, і я думав, що Арделія от-от розвернеться і пришпилить мене тими червоними очиськами. Але я не міг зупинитися. Я мусив побачити. Я переходив правіше, і помалу картина почала відкриватися.

Обличчя Віллі поволі виринало з-за її плеча, як той місяць із затемнення. Спочатку я бачив лише її біляве волосся — нескінченні кучері, — але потім мені стало видно і її обличчя. І я побачив, що вона робить. Уся сила витекла з моїх ніг, як вода з раковини. Вони не могли мене побачити, хіба що я підняв би руку й почав гатити об труби, що йшли над головою. Їхні очі були заплющені, але річ була не тільки в цьому. Вони, бачте, занурилися в те, що робили, вони обоє зникли разом, тому що були пов’язані.

Обличчя Арделії вже не було людським. Воно розтануло, як тепле масло й набуло форми лійки. Її ніс розплющився, а очі витяглися в боки й стали геть китайські, і вона почала скидатися на якусь комаху… на муху чи, може, бджолу. Рот знову зник. Він перетворився на ту штуку, що я бачив після того, як вона вбила містера Левіна, того вечора, як ми лежали в гамаку. Він перетворився на вузький край лійки. Я побачив на ньому дивні червоні плями й спочатку подумав, що то кров чи, може, вени під шкірою, а тоді зрозумів, що то помада. У неї тепер не було губ, але червона помада показувала, де вони були раніше.

І тим смокталом вона пила з очей Віллі.

Сем приголомшено дивився на Дейва. Якусь мить він думав, чи, бува, не збожеволів. Привиди — то одне; тут же було зовсім інше. Він не мав жодного уявлення, що саме. Але обличчя Дейва світилося чесністю і правдивістю, мов той ліхтар, і Сем подумав: «Якщо він і бреше, то сам цього не усвідомлює».

— Дейве, ти кажеш, що Арделія Лорц пила його сльози? — нерішуче спитала Наомі.

— Так… і ні. Вона пила особливі сльози. Її лице витягнулося до нього, воно пульсувало, як серце, і всі риси обличчя розгладилися. Воно нагадувало ті морди, що іноді малюють на торбинках, щоб зробити з них маску для Гелловіну.

Те, що сочилося з куточків очей Віллі, було смолисте й рожеве, наче криваві шмарклі або шматки м’яса, що розм’якли до напіврідкого стану. Вона всмоктувала їх і присьорбувала. Арделія пила його страх. Вона якось зробила його матеріальним, і таким сильним, що, якби він не вийшов назовні, ті страшні сльози вбили б його.

— То ти кажеш, що та Арделія була якимось вампіром? — спитав Сем.

Дейвові ніби полегшало.

— Так. Саме так. Коли я пізніше згадував той день — коли наважувався згадати, — то саме так про неї й думав. Усі ті старі історії про вампірів, що заганяють зуби в шиї людей і п’ють кров, помиляються. Не набагато, але в таких справах приблизної точності недостатньо. Вони п’ють, але не з шиї; вони живуть і гладшають із того, що витягують зі своїх жертв, але то не кров. Може, те, що вони смокчуть, у дорослих жертв червоніше й кривавіше. Може, вона висмоктала це з містера Левіна. Гадаю, що так. Але то не кров.

То страх.

Не знаю, скільки я там простояв, дивлячись на неї, але недовго, — вона ніколи не виходила з ними довше, ніж на п’ять хвилин. Трохи згодом рідота, що сочилася з очей Віллі, почала бліднішати, і її стало виходити менше. Я бачив, що той… ну, та її штука…