Розділ «Рівно північ»

Але я котився собі далі. Мені здавалося, що в мене квиток в один кінець і що я не злізу, поки не доїду аж до кінцевої зупинки. Арделія найняла якихось студентів із коледжу, але завжди загадувала їм роботу в головній залі, з каталогом чи за столом видачі. Дітей вона залишила собі… бачте, їх злякати найлегше. І гадаю, що їхній переляк був найкращим, найситнішим для неї. Тому що вона, знаєте, на цьому жила — Арделія живилася їхнім страхом. А я малював інші плакати. Не пам’ятаю їх усіх, але пам’ятаю бібліотечного полісмена. Він був на багатьох плакатах. На одному — він називався «БІБЛІОТЕЧНИЙ ПОЛІСМЕН ТЕЖ ЇЗДИТЬ У ВІДПУСТКУ» — він стояв на березі струмка й рибалив. Тільки замість наживки на його гачку теліпався малий, якого діти називали Простаком Саймоном. На іншому він прив’язав Простака Саймона до ракети й натискав на кнопку, щоб запустити її у відкритий космос. На плакаті було написано: «ДІЗНАЙСЯ БІЛЬШЕ ПРО НАУКУ Й ТЕХНОЛОГІЇ В БІБЛІОТЕЦІ — АЛЕ НЕ ЗАБУВАЙ ЧЕМНО ПОВОДИТИСЯ І ВЧАСНО ПОВЕРТАТИ КНИЖКИ».

Ми перетворили дитячу залу на кімнату жахів для дітей, що туди ходили, — сказав Дейв. Він говорив повільно, і голос його тремтів від сліз. — Я й вона. Ми знущалися з дітей. Але знаєте що? Вони завжди поверталися. Їм завжди хотілося ще. І вони ніколи нікому не розповідали. Вона подбала про це.

— Але ж батьки! — раптом вигукнула Наомі, та так різко, що Сем аж підскочив. — Батьки ж точно бачили…

— Ні! — відповів Дейв. — Батьки не бачили нічого. Єдиний страшний плакат, що вони бачили, був отой із Червоною Шапочкою і вовком. Арделія не знімала його ніколи, але інші розвішувала тільки на Казкові години — у четвер після школи й у суботу зранку. Вона не була людською істотою, Саро. Ви мусите це зрозуміти. Вона не була людиною. Вона знала, коли мають прийти дорослі, і перед їхньою появою завжди знімала мої плакати, а замість них розвішувала інші — звичайні, з написами на кшталт «ЧИТАЙ КНИЖКИ — ЦЕ ВЕСЕЛО!».

Я пам’ятаю ті рази, коли мені доводилося бачити оті Казкові години, — я був при ній, коли тільки міг, тобто майже постійно, бо я перестав малювати картини, усі мої постійні клієнти повідпадали, і я жив на той дріб’язок, який устиг назбирати. Ті гроші теж скінчилися швидко, тож мені довелося продавати майно — телевізор, гітару, машину і, нарешті, будинок. Але це не важливо. Важливо те, що я часто там бував і бачив, що коїлося. Малеча підтягувала собі стільці й сідала кружком біля Арделії. Я тримався позаду них, вмостившись на одному з дитячих стільців, найчастіше — у старому, заляпаному фарбою пильовику, п’яний як чіп, неголений, пропахлий скотчем. А вона читала нам свої особливі «казки від Арделії», а тоді раптом замовкала на півслові й схиляла голову на один бік, наче прислухáлася. Діти схвильовано совалися на стільцях. Вони крутили головами — наче прокидалися від глибокого сну, у який вона їх занурила.

«У нас будуть гості, — казала Арделія, усміхаючись. — Хіба це не чудово, дітки? Чи хтось зі Слухняток зголоситься допомогти мені приготуватися до зустрічі наших дорослих гостей?»

Коли вона так казала, вони всі піднімали руки, бо хотіли бути Слухнятками. Мої плакати показали їм, що траплялося з Поганцями, які поводилися нечемно. Навіть я піднімав руку, сидячи п’яним у задній частині кімнати в брудному старому пильовику і скидаючись на найстарішу, найстомленішу дитину на світі. А тоді вони підводилися: одні знімали мої плакати, а інші діставали з шухляд звичайні. Діти міняли їх. Тоді вони знову сідали на свої місця, і замість тих страхіть, які Арделія розповідала раніше, вона починала читати казочку на кшталт «Принцеси на горошині», а за кілька хвилин до кімнати обов’язково зазирала чиясь матуся і бачила, як Слухнятка чемно слухають милу міс Лорц, що читає їм казочку, усміхалася своїй дитині, а та всміхалася у відповідь, і все продовжувалося.

— Що означає «ті страхіття, які вона розповідала раніше»? — спитав Сем. Йому пересохло в роті, й голос прозвучав хрипко. Він слухав Дейва й відчував, як усередині наростають жах і відраза.

— Казки, — відповів Дейв. — Але вона перетворювала їх на історії жахів. Ви б здивувалися, якби знали, як мало треба змінити для цього в більшості казок.

— Я б не здивувалась, — похмуро сказала Наомі. — Я чула ті казки.

— Певно, що чула, — підтвердив Дейв, — але ти не чула, як їх розповідала Арделія. І дітям вони подобалися — якась часточка всередині них любила ці казки, і вони любили її, бо вона зачаровувала їх і притягувала до себе так само, як приваблювала мене. Ну, не зовсім так, бо до сексу в них не доходило — принаймні я так думаю, — але темрява в ній перегукувалася з темрявою в них. Розумієте, про що я?

І Сем, який пам’ятав, як його захоплювала історія Синьої Бороди й страхітливий танець мітел із «Фантазії»[244], подумав, що зрозумів. Діти ненавидять і бояться темряви… але ж вона й вабить їх, чи не так? Вона кличе їх

(ходи-но зсі мною, зсинку),

чи не так? Вона виспівує

(я зс поліцсії),

хіба не так?

Хіба не так?

— Я розумію, Дейве, — сказав Сем.

Дейв кивнув.

— Ти вже здогадався, Семе? Знаєш, хто твій бібліотечний полісмен?