Розділ «Рівно північ»

— Скільки ми тут працюємо, — мовила вона, — але це не дуже давно, містере…

— Піблз, — назвався Сем, простягаючи руку. — Сем Піблз. Даруйте. Здається, мої манери покинули мене разом із залишками розуму.

Вони трохи розслабилися — що неможливо виміряти, але можливо побачити, і це допомогло Семові зробити те саме. Попри збентеженість, він спромігся зберегти принаймні частку свого неабиякого вміння впливати на людей заспокійливо. Без такої здатності агент зі страхування і продажу нерухомості навряд чи затримався б на цій ниві надовго.

— Я Синтія Беріґен, — сказала дівчина, невпевнено потискаючи Семову руку. — А це Том Стенфорд.

— Радий знайомству, — мовив Том Стенфорд. Його голос прозвучав не дуже впевнено, але він також швидко потиснув подану руку.

— Перепрошую? — втрутилася жінка з детективами. — Хтось може мені допомогти? Я запізнююся на партію в бридж.

— Я все зроблю, — запевнив Том Синтію і пішов до столу видачі з книжками тієї жінки.

Синтія сказала:

— Ми з Томом ходимо до професійного коледжу «Чейплтон», містере Піблз. Працюємо в бібліотеці у вільний час. Я тут уже третій семестр — містер Прайс найняв мене минулої весни. Том прийшов улітку.

— То містер Прайс — єдиний штатний працівник?

— Ага. — Вона мала чарівні карі очі, і зараз Сем бачив у них тінь занепокоєння. — Щось не так?

— Не знаю. — Сем знову глянув угору. Не зміг стриматися. — А ця підвісна стеля висіла весь час, відколи ти тут працюєш?

Вона простежила його погляд.

— Ну, — сказала вона, — я не знала, що вона так називається, але так, вона тут, відколи я прийшла.

— Просто мені здавалося, що тут у даху були вікна.

Синтія всміхнулася.

— Ну, все правильно. Їх же видно ззовні, якщо обійти будівлю збоку. І, звісно, їх видно з книгосховища, але там усе забито дошками. Тобто вікна забиті дошками — не книгосховище. Здається, так було багато років.

Багато років.

— І ти ніколи не чула про Арделію Лорц.

Вона похитала головою.