Розділ «Рівно північ»

— Ой, як прикро!

— Як для нього, так і для мене. Тож мене обрали його замінити.

— Ой-ой! — сказала міс Лорц. Її голос звучав схвильовано, але очі весело примружилися. Сем і досі не потеплішав до неї душею, хоч з іншими людьми він зазвичай ставав щирішим доволі швидко (хоч і не повною мірою); такі люди, як він, мають небагато близьких друзів, але, попри це, відчувають, що зобов’язані заговорити з незнайомцем у ліфті.

— Я написав промову вчора ввечері, а сьогодні зранку прочитав її молодій жінці, котра записує й друкує мої відповіді на листи…

— Це, певно, Наомі Гіґґінс.

— Так — як ви здогадалися?

— Наомі — наш постійний читач. Вона бере багато любовних романів — Дженніфер Блейк, Розмарі Роджерс, Пола Шелдона[220] та інших подібних авторів. — Трохи тихіше вона додала: — Каже, що бере їх для матері, але мені здається, що вона читає їх сама.

Сем засміявся. Наомі справді мала замріяні очі потайної читачки любовних романів.

— Отож я знаю, що вона — та, кого у великому місті назвали б офісною помічницею. Але гадаю, що в Джанкшн-Сіті вона — це весь секретарський цех. Логічно припустити, що ви говорите саме про неї.

— Так. Промова їй сподобалася — принаймні так Наомі сказала, — але водночас видалася трохи сухою. Тож вона запропонувала…

— «Порадника промовця», що ж іще!

— Ну, вона не змогла пригадати точної назви, але мені здається, що саме його мені й треба. — Він замовк, а тоді спитав трохи стурбовано: — А в ньому є жарти?

— Не більше трьохсот сторінок, — сказала міс Лорц. Вона простягла праву руку — таку ж вільну від перснів, як і ліву, — і потягнула його за рукав. — Прошу сюди. — Отак за рукав вона й повела його до дверей. — Я зараз вирішу всі ваші проблеми, Семе. Маю лише надію, що наступного разу ви не чекатимете такої кризи, щоб завітати до нашої бібліотеки. Вона невелика, але дуже хороша. Принаймні на мою, звісно, трохи упереджену, думку.

Вони пройшли крізь двері до головної зали бібліотеки. Міс Лорц клацнула трьома вмикачами коло дверей, і навислі кулі освітили все м’яким жовтим сяйвом, значно зігрівши й ожививши залу.

— Тут стає так похмуро, коли небо затягує, — сказала вона довірливим голосом, що ясно казав: «Ми тепер у справжній бібліотеці». Вона й досі міцно тримала Сема за рукав. — Але, звісно, ви знаєте, як міська рада скаржиться на рахунки за електрику, що витрачається в таких будівлях, а коли й не знаєте, то, безперечно, можете уявити.

— Можу, — погодився Сем, також стишивши голос майже до шепоту.

— Але це просто іграшки порівняно з тим, що вони кажуть узимку про рахунки за опалення. — Вона закотила очі. — Нафта така дорога. Це все через тих арабів… а тепер гляньте, що вони надумали — заохочують фанатичних зарізяк убивати письменників.

— Це й справді різкувато, — сказав Сем і невідомо чому знову подумав про плакат із високим чоловіком — тим, що з дивною зіркою на посвідці, тим, чия тінь так зловісно падала на звернені догори дитячі обличчя. Неначе заплямовувала їх.

— І до того ж я саме крутилася в дитячій залі. Коли я там, то забуваю про все на світі.

— Там дуже цікаво, — сказав Сем. Він хотів іще спитати її про ті плакати, але міс Лорц випередила його. Семові стало ясно, кому саме він завдячує цією маленькою цікавинкою, що прикрасила його будень.