Розділ «Рівно північ»

— Я взагалі нікого не бачив.

— Ні? Отже, він уже подався додому, — сказала вона. — Воно й не дивно, адже сьогодні п’ятниця. Містер Пекгем приходить витерти пил і почитати газету щоранку близько одинадцятої. Він прибиральник — звісно, на півставки. У деякі понеділки він сидить до першої чи й до пів на другу, бо в цей день пилу найбільше, а газета найгрубіша — але всім відомо, яка вона тоненька в п’ятницю.

Сем усміхнувся.

— Ви, очевидно, бібліотекарка?

— Саме так, — підтвердила місіс Лорц і усміхнулася. Семові здалося, що її усмішка ніяк не вплинула на її очі; вони просто уважно й майже холодно вивчали його.

— А ви…

— Сем Піблз.

— О, так! Нерухомість і страхування! От чим ви заробляєте на хліб!

— Визнаю свою провину.

— Шкода, що ви застали головну залу бібліотеки порожньою — ви, певно, подумали, що ми зачинені й що хтось випадково залишив двері незамкненими.

— Це правда, — сказав він, — така думка справді промайнула в моїй голові.

— З другої до сьомої ми на посту всі троє, — пояснила місіс Лорц. — Розумієте, з другої в школярів закінчуються уроки: у початкових класах — о другій, у середніх — о пів на третю, в старших — за чверть до третьої. Діти — наші найвірніші й найбільш бажані відвідувачі, якщо хочете знати мою думку. Я люблю малечу. Раніше зі мною цілий день тут був помічник, але міська рада скоротила наш бюджет на вісімсот доларів і… — Місіс Лорц склала разом долоні й показала ними пташку, що полетіла геть. То був кумедний і чарівний жест.

«То чому ж, — думав Сем, — він мене не розсмішив і не причарував?»

Через плакати, подумалося йому. Він і досі намагався зв’язати докупи Червону Шапочку, бібліотечного полісмена з безжалісними очима і дитину, що кричить у машині, з усміхненою провінційною бібліотекаркою.

Вона простягнула йому ліву руку — таку ж пухкеньку і круглу, як і вся вона, — з абсолютно природною впевненістю. Він подивився на її підмізинний палець і не побачив там обручки; виходить, вона була аж ніяк не місіс. Її незаміжжя здалося йому надзвичайно типовим і провінційним. Майже карикатурним. Сем потис її долоню.

— Містере Піблз, ви не заходили до нашої бібліотеки раніше?

— Боюся, що ні. І прошу, називайте мене Семом. — Він не знав, чи справді хотів, щоб ця жінка називала його Семом, але він — ділова людина в маленькому місті або продавець, якщо називати все по-простому, і пропозиція звертатися до нього на ім’я була механічною.

— О, дякую, Семе.

Він почекав, чи не запропонує й вона називати її на ім’я, але вона лиш очікувально на нього дивилася.

— Здається, я вскочив у халепу, — мовив він. — З нашим сьогоднішнім гаданим промовцем у Ротаріанському клубі сталося нещастя, і…