Розділ «Рівно північ»

Він метнувся до неї.

Емі заточилася. Викрутка випала з її литки й покотилася по підлозі. Скоса глянувши на своє знаряддя вбивства, Шутер знову зробив випад у бік Емі. Вона вхопила один зі стільців, що стояли у вітальні, й кинула перед ним. Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного понад стільцем. А потім Шутер спробував ухопити її за поділ сукні. Емі відсахнулася.

— Набридло мені з тобою панькатися, — задихано промовив він.

Розвернувшись, Емі прожогом кинулася до дверей.

Він майже одразу її наздогнав. Тягнувся руками до її спини, розмахуючи ними. Його пальці ковзали по її потилиці, намагаючись ухопитися за комір сукні, потім таки вхопилися, але відпустили, бо не вдалося втримати її так, щоб підтягти до себе.

Емі стрілою промчала повз барну стійку й побігла до дверей чорного ходу. Правий лофер чвакав під ногою — тому що був повен крові. Шутер біг слідом, відсапуючись і видуваючи ніздрями криваві бульки, простягаючи до неї руки, щоб ухопити.

Емі з розгону вдарила долонями в сітчасті двері, а потім перечепилася й розтяглася на ґанку. Усе повітря зі свистом вилетіло з легень. Вона впала саме на тому місці, де Шутер раніше залишив свій рукопис. Перекотившись на спину, Емі побачила, що він іде. В руках у нього не було нічого, але скидалося на те, що йому вистачить і рук. Очі під крисами чорного капелюха дивилися невблаганно, рішуче і зі страхітливою добротою.

— Жіночко, мені дуже-дуже шкода, — сказав він.

— Рейні! — прокричав чийсь голос. — Стій!

Вона хотіла озирнутися, але не могла. Бо розтягнула собі якесь сухожилля на шиї. А Шутер просто крокував уперед, до неї.

— Рейні! Зупинися!

— Ніякого Рейні тут н… — почав Шутер, але тут у повітрі прокотився грім пострілу. Шутер став, мов укопаний, і зацікавлено, майже недбало, глянув собі на груди. Там темніла чорна дірочка. Кров не текла, принаймні поки що, але дірка була. Він підніс до неї руку і відсмикнув. На вказівному пальці лишився маленький слід від крові. Він трохи нагадував розділовий знак — той, яким закінчується речення. Шутер у задумі на нього подивився. А тоді його руки безвільно опустились, і він перевів погляд на Емі.

— Кицю? — спитав він. І впав коло неї на мостини ґанку.

Емі перекотилася на спину, якось звелася на лікті й поповзла до нього. З її грудей уже виривалися ридання.

— Морте? — схлипувала вона. — Морте? Будь ласка, скажи що-небудь!

Але він більше нічого сказати не міг, і за мить вона вже усвідомила це повністю. Протягом кількох наступних тижнів і місяців Емі знову й знову заперечуватиме простий факт його смерті, а потім змириться, і усвідомлення того, що сталося, знову наповнить її по вінця. Він помер. Він помер. Він збожеволів тут, на цьому озері, і помер.

Він і той, хто зайняв місце в його тілі.

Емі поклала голову йому на груди й розридалася. А коли хтось підійшов ззаду й співчутливо опустив руку їй на плече, щоб заспокоїти, навіть не озирнулася.

Епілог

Приблизно через три місяці після подій на Ташморському озері Емі й Тед Мілнери приїхали навідати того, хто застрелив першого чоловіка Емі, відомого письменника Мортона Рейні. Упродовж тих трьох місяців вони бачилися з ним лише раз — на допиті, але то була формальна ситуація, і Емі не хотіла розмовляти з ним особисто. Тільки не там. Вона була вдячна йому за те, що врятував їй життя… але Морт був її чоловіком, вона багато років його кохала, і десь глибоко в душі відчувала, що на спусковий гачок натиснув не лише палець Фреда Еванса.