Розділ «Рівно північ»

Бажання заходити всередину Емі не мала, не хотіла бути тією, хто його знайде, та ноги самі понесли її в той бік. Ідучи, вона штовхнула носком надіслане Гербом Крікмором число детективного журналу «ЕКММ», що лежав на підлозі й заважав пройти. І навіть не глянула вниз. Наблизившись до дверей кабінету, Емі повільно їх відчинила.

48

Морт стояв перед своєю старою друкарською машинкою «Роял»; екранно-клавіатурний блок його комп’ютера лежав, перевернутий, на долівці серед уламків скла. Морт чомусь скидався на сільського священика, і це було дивно. Частково, як їй здалося, це враження справляла його постава — він стояв дуже штивно, ненатурально, склавши руки за спиною. Але найбільше вражав капелюх. Чорний капелюх, натягнутий на голову так, що крисами він майже торкався Мортових вух. Вона подумала, що він трохи схожий на старого на картині «Американська готика», хоч у чоловіка з картини жодного капелюха на голові не було.

— Морте? — покликала вона кволим і непевним голосом.

Він не відповів. Просто дивився на неї впритул пильним поглядом своїх очей. Зловісних і палахкотливих. Ще ніколи в житті вона не бачила в Морта такого погляду, навіть того страшного дня в мотелі. Ніби то був зовсім не Морт, а якийсь незнайомець, схожий на нього.

Проте той капелюх вона впізнала.

— Де ти відкопав цей старий мотлох? На горищі? — у її голосі відлунювало серцебиття, і тому він тремтів.

Певна річ, Морт знайшов його на горищі. Навіть із дверей Емі відчувала, як б’є в ніздрі запах нафталіну. Морт купив того капелюха багато років тому, у сувенірному магазинчику в Пенсильванії. Вони тоді якраз мандрували землями амішів. Удома в Деррі вона мала невеликий сад, там, де до будинку прилягала прибудова з кабінетом. То був її сад-город, але Морт часто ходив його прополювати, коли зупинялася робота й не було жодних ідей. Тоді він надівав той капелюх. Називав його своєю думальною шапочкою. Емі згадала, як одного разу він подивився на себе в дзеркало, стоячи в тому капелюсі, й пожартував, що треба зробити собі фото для суперобкладинок. «У ньому, — сказав він тоді, — я схожий на селюка з глибокого задуп’я, який бреде за плугом, а попереду маячить срака мула».

А потім капелюх зник. Напевно, перекочував сюди й лежав десь у сховку. Але…

— Це мій капелюх, — рипучим і ніби стриманим від задуми голосом проказав він. — Він ніколи нікому іншому не належав.

— Морте? Що таке? Що…

— Жінко, ти помилилася номером. Ніякого Морта тут нема. Морт умер, — два свердлики його очей ні на мить не покидали її обличчя. — Він крутився, як вуж на сковорідці, але дійшов до того, що не зміг собі брехати, не кажучи вже про мене. Я до нього й пальцем не торкнувся, пані Рейні, клянуся вам. Він пішов, як боягуз.

— Чому ти так розмовляєш? — спитала Емі.

— Бо тако я розмовляю, — трохи здивовано відказав він. — У нас на Міссісіпі всі тако розмовляють.

— Морте, годі тобі!

— А ти не зрозуміла, що я сказав? Глуха ти чи що? Він мертвий. Сам себе вбив.

— Морте, припини, — розплакалася вона. — Ти мене лякаєш, і мені це не подобається.

— Це не важливо, — сказав він і вийняв руки з-за спини. В одній із них він тримав ножиці з горішньої шухляди стола. Вийшло сонце, й леза ножиць на мить спалахнули, коли він, піднявши, розкрив їх і знову закрив. — Тобі недовго лишилося лякатись.

На цих словах Морт попрямував до неї.

49