Розділ «Рівно північ»

Морт хотів їй сказати, що це те саме, але вирішив, що краще промовчати.

— Я приїду якнайшвидше, — пообіцяв він. — Якщо думаєш, що я можу чимось зарадити, приїхавши вже сьогодні вночі…

— Ні, — відповіла вона. — Де ми зустрінемося? У Теда?

Раптом виник непроханий спогад: він побачив свою руку, яка тримала покоївчин ключ. Побачив, як він прокручується в замковій шпарині дверей мотельного номера. Побачив, як відчиняються двері. Здивовані обличчя над ковдрою: Емі — ліворуч, Тед Мілнер — праворуч. Його зазвичай стильна зачіска розкошлалася й пом’ялася від сну, і Мортові він трохи нагадував Альфальфу зі збірника комедійних короткометражок «Малі шибеники». Розкуйовджене від сну Тедове волосся також уперше зробило його реальним в очах Морта. Він бачив їхній переляк і голі плечі. І зненацька, майже недоречно, подумав: «Жінка, що краде в тебе кохання, коли, крім кохання, в тебе нічого й нема».

— Ні, — відповів він, — не в Теда. Може, у тій маленькій кав’ярні на Вічем-стрит?

— Тобі краще, щоб я прийшла сама? — голос Емі звучав не сердито, але, судячи з ноток, вона готова була розсердитися. Як добре я її вивчив за ці роки, подумав він. Кожен рух, кожну модуляцію голосу, кожен поворот фрази. І як добре вона, певно, вивчила мене.

— Ні, — сказав він. — Приводь Теда. Усе гаразд.

Не гаразд, але можна змиритися. Так Морт думав.

— Тоді о пів на десяту, — підсумувала Емі. І трохи відпустила кнопку готовності, судячи з того, що він почув. — У Марчмана.

— Це так та кав’ярня називається?

— Так. Ресторан Марчмана.

— Добре. О пів на десяту чи трохи раніше. Якщо я буду першим, залишу знак крейдою на дверях…

— …а якщо я буду першою, я його зітру, — закінчила вона відповіддю з давнього катехізису, і обоє тихо розсміялися. Але Морт виявив, що навіть сміх завдає болю. Так, вони добре знали одне одного. Чи ж не для того й існують усі ті роки, проведені разом? І чи не тому так, чорт забирай, боляче стає, коли відкриваєш, що ці роки не лише можуть скінчитися — вони насправді скінчилися?

Зненацька він згадав про записку, яка стирчала під однією з двох кришок сміттєбака: ПАМ’ЯТАЙ, У ТЕБЕ 3 ДНІ. Я НЕ ЖАРТУЮ. Він хотів було сказати: «Емі, в мене тут у самого незначні проблеми виникли», — але зрозумів, що їй і без того вистачає горя, тому навантажувати її ще більше не буде. То був його клопіт.

— Якби це сталося пізніше, ти б хоч свої речі встиг вивезти, — сказала вона. — Не хочу навіть думати про всі ті рукописи, які ти втратив, Морте. Якби ти ще два роки тому замовив вогнетривкі шухляди, як тобі радив Герб, то, можливо…

— Думаю, це неважливо, — сказав Морт. — Рукопис нового роману в мене тут, із собою. — «Аякже. Усі чотирнадцять гівняних дерев’яних його сторінок». — До біса решту. Побачимося завтра, Емі. Я

(кохаю тебе)

Але слова лишилися за стуленими губами. Вони розлучилися. Хіба він може досі її кохати? Збочення якесь, якщо так. Та навіть якби й так, хіба в нього є право про це казати?

— Я дико шкодую, що все так сталося, — натомість промовив він.

— Я теж, Морте. Дуже-дуже шкодую, — і вона знову розплакалася. Тепер він почув, як хтось на тому боці — жінка, ймовірно Ізабель, — її втішає.