Розділ «Рівно північ»

Він зайшов у дім, грюкнув дверима й замкнув їх. Потім неспішно пройшовся будинком, замикаючи всі двері й вікна. А коли й це було зроблено, повернувся до вікна біля вхідних дверей і задумливо визирнув надвір, у темряву.

Йому було видно викрутку, що лежала на дошках ґанку, і темну круглу діру, яку залишило вістря викрутки, коли Шутер всадив його в праву кришку сміттєвого бака.

І враз Морт згадав, що збирався передзвонити Емі.

Він вставив вилку в стінну телефонну розетку. Поспіхом набрав номер.

Пальці звично вистукували по знайомих кнопках, що в сумі становили домашній номер, а тим часом Морт розмірковував, чи варто розказувати Емі про Бублика.

Після початкових виклацувань запала неприродно довга пауза. Він уже збирався повісити трубку, коли пролунав останній «клац» — такий гучний, що більше нагадував глухий стукіт від падіння. А потім голос робота повідомив йому, що номер, який він набрав, не обслуговується.

— Чудово, — пробурчав Морт. — Емі, що ти там, чорт забирай, наробила? Чесала язиком, поки не зламався?

Він натиснув на кнопку роз’єднання виклику, думаючи, що варто все-таки подзвонити Ізабель Фортін, та, поки силкувався відшукати в пам’яті її номер, телефон задвонив у руці.

До цього Морт не розумів, що його нерви на межі. Він вереснув і відсахнувся, впустив телефонну трубку на підлогу, а потім ледь не перечепився через проклятущу лавку, яку купила Емі й поставила біля телефонного столика, лавку, на яку абсолютно ніхто, зокрема й сама Емі, ніколи не сідав.

Несамовито розмахуючи рукою, він ухопився за книжкову шафу і так уберіг себе від падіння. А тоді підхопив телефон і сказав: «Алло? Шутер, це ти?» Тому що тієї миті, коли здавалося, що весь світ повільно, але впевнено перевертається догори дном, він навіть уявити не міг, хто б то ще міг бути.

— Морте? — то була Емі, і вона ледве не зривалася на крик. Він цей тон за останні два роки шлюбу добре вивчив. То був або відчай, або лють — найпевніше, останній варіант. — Морте, це ти? Скажи, заради Бога, це ти? Морте?

— Так, це я, — відповів він, раптом відчувши втому.

— Де тебе чорти носили? Я вже три години намагаюся до тебе додзвонитися!

— Я спав.

— Ти вимкнув телефон, — тон голосу в неї був утомлений, але обвинувачувальний. Тон людини, яка вже проходила через таке раніше. — Що ж, чемпіоне, ти вибрав для цього чудовий час.

— Я тобі дзвонив близько п’ятої…

— Я була в Теда.

— Але хтось-таки вдома був, — сказав він. — Може…

— Тобто як, хтось був? — блискавично відреагувала вона. — Хто тут міг бути?

— Емі, звідки, в біса, я можу це знати? Це ж ти в Деррі, забула? Ти — Деррі, я — Ташмор. Я знаю тільки одне — коли я тобі дзвонив, було зайнято. Якщо ти була в Теда, тоді, мабуть, Ізабель…