Розділ «Рівно північ»

Він кинув телефонний дріт і хутко ввімкнув ліхтар на ґанку. А після цього настала така прогалина часу — Морт не знав, скільки це тривало, та й знати не хотів, — коли він і поворухнутися не міг.

Білою річчю виявився аркуш паперу — досконало звичайний, 8,5×11 дюймів, шматок паперу для друкарської машинки. І хоча до сміттєвого контейнера від того місця, на якому стояв Морт, було добрих п’ятнадцять футів, ті кілька слів, виведених на ньому великими друкованими літерами, він зміг прочитати легко. Подумалося, що в Шутера або був олівець із надзвичайно м’яким осердям, або він скористався шматком вугілля для художників. «ПАМ’ЯТАЙ, У ТЕБЕ 3 ДНІ, — було написано на папері. — Я НЕ ЖАРТУЮ».

А чорною річчю був Бублик. Очевидно, Шутер спершу зламав котові шию, а потім прибив його до кришки контейнера викруткою з Мортової повітки для інструментів.

14

Морт і сам не зрозумів, як розвіявся параліч, що міцно стискав його в лабетах. Щойно він стояв, не в змозі поворухнутися, у коридорі біля столика з телефоном і дивився на старенького друзяку Бублика, у якого неначе виросла з грудей викрутка в тому місці, де була пляма білої шерсті, яку Емі любила називати Бубликовим слинявчиком. А вже наступної миті опинився посеред ґанку, відчуваючи, як вгризається під тонку сорочку холодне нічне повітря, і кидаючи розгублені погляди в шести різних напрямках одночасно.

Але Морт опанував себе. За Шутером уже, звісно, й слід прохолонув. Ось чому він лишив записку. Та й не схожий він був на такого психа, що насолоджувався б, споглядаючи очевидний страх і жах Морта. Так, авжеж, він був шизиком, але впав не з дуба, а з якогось іншого дерева. Він просто використав Бублика, щоб розхитати Морта так, як селянин ломом підважує неслухняний камінь у своїй глушині. У цьому не було нічого особистого; просто робота, яку треба виконати.

А тоді він згадав погляд Шутерових очей того дня і мимоволі затремтів. Ні, це було особисте. Дуже особисте, з усіх боків.

— Він вірить, що я це зробив, — прошепотів Морт до холодної західномейнської ночі, і слова вийшли з рота кривими уламками, обкусаними через цокіт зубів. — Звихнутий сучий син справді вірить, що я вкрав його оповідання.

Морт підійшов поближче до сміттєвого бака, і в шлунку все перевернулося, наче там якийсь собака виконав свій собачий трюк. На лобі проступив холодний піт, і Морт засумнівався, що зможе зробити те, що належить. Бубликова голова перехилилася набік, далеко вліво, надаючи йому гротескного запитального вигляду. Зубки, маленькі, охайні й гострі, мов голки, оголилися. Довкола викрутки в тому місці, де її загнали у

(слинявчик)

білу плямку, проступило трохи крові, але не дуже багато. Бублик був приязним котом, любив людей; якби Шутер до нього наблизився, Бублик би не втік. Саме це Шутер і зробив, подумав Морт і витер із лоба хворобливий піт. Узяв кота на руки, переломив пальцями йому шию, наче паличку з-під фруктового льоду, а потім прибив до похилого даху сміттєбака, і все це тоді, коли Морт Рейні спав, якщо не сном праведника, то сном пофігіста.

Морт зіжмакав аркуш паперу, засунув його в задню кишеню штанів, а потім поклав руку на груди Бублику. Тільце кота, ще не задерев’яніле й навіть не охололе повністю, зсунулося під його рукою. У шлунку знову замлоїло, але Морт примусив себе другою рукою взятися за жовту пластмасову ручку викрутки й витягти її.

Жбурнувши викрутку на ґанок, він узяв бідолашного старенького Бублика правою рукою, наче жмут віхтів. Шлунок вирушив у вільне падіння: перекочувався, перекочувався й перекочувався без кінця-краю. Морт підняв одну з двох кришок на контейнері й зафіксував її підпіркою, завдяки якій важка кришка не падала на руки чи голову тому, хто вкладав досередини сміття. Усередині, вишикувані в ряд, стояли три смітники. Морт підняв кришку центрального й обережно поклав туди труп Бублика. Той хутряним палантином ліг на оливково-зелений пакет для сміття фірми «Гефті».

Зненацька його охопила страшна лють на Шутера. Якби чоловік з’явився тієї миті на під’їзній доріжці, Морт, не роздумуючи, накинувся б на нього — повалив би на землю й задушив, якби зміг.

Полегше — це справді заразне.

Може, так воно й було. І, може, йому було на це начхати. Річ була не тільки в тому, що Шутер убив його єдиного компаньйона в цьому самотньому жовтні біля озера; річ була в тому, що він зробив це, поки Морт спав, та ще й так, що старенький друзяка Бублик став чимось огидним, чимось таким, від чого важко було не виригати.

Та найгірше все-таки було те, що йому довелося покласти свого хорошого кота в бак, наче грудку безвартісного сміття.

Поховаю його завтра. На тому м’якому клапті землі зліва від будинку. З видом на озеро.

Так, але сьогодні Бублик лежатиме в принизливому стані на пакеті для сміття в критому сміттєвому баку, бо десь неподалік міг причаїтися один чоловік — один божевільний сучий син, — який має зуб на нього через оповідання, про яке Морт Рейні навіть не згадував жодного разу за останні п’ять років чи десь так. Чоловік був божевільним, і, зважаючи на це, Морт боявся ховати Бублика ввечері, бо Шутер міг бути десь там, навіть попри записку.

Я хочу його вбити. А якщо цей схиблений виродок мене провокуватиме ще більше, я таки спробую це здійснити.