Розділ «Рівно північ»

— Я досі в Теда, — сказала вона якимось дивним безбарвним тоном. — І ще довго буду в Теда, хочеться мені цього чи ні. Морте, хтось спалив наш будинок. Хтось спалив його дощенту. — І раптом Емі розплакалася.

15

Тепер Джон Шутер увижався Мортові скрізь, тож першим здогадом, коли він приголомшено стояв у коридорі єдиного вцілілого дому Рейні, втискаючи у вухо телефонну трубку, було те, що будинок спалив Шутер. Мотив? Авжеж, полісмене. Він спалив будинок, відреставрований особняк у вікторіанському стилі, що коштував близько 800 тисяч доларів, щоб знищити журнал. «Еллері Квінз Містері Меґезін», якщо бути точним; червневе число 1980 року.

Та чи міг це скоїти Шутер? Звісно, ні. Між Деррі й Ташмором понад сотню миль, а тільце Бублика ще було теплим і гнучким, кров навколо викрутки липла до пальців, але ще не висохла.

Якби він поспішив…

Та перестань, їй-богу. Вже зовсім скоро ти повісиш на Шутера всіх собак за своє розлучення й за те, що ти спиш шістнадцять годин із кожних двадцяти чотирьох, бо Шутер підсипає тобі в їжу фенобарбітал. А що буде далі? Ти можеш почати писати листи в газету, у яких розказуватимеш, що американський кокаїновий король — це джентльмен із Воронячої Сраки, штат Міссісіпі, і звуть його Джон Шутер. Що він убив Джиммі Гоффу[197], а ще то він був сумнозвісним другим стрільцем, який стріляв у Кеннеді з-за трав’янистого пагорба в листопаді 1963-го. Так, цей чоловік психічно хворий… але невже ти справді вважаєш, що він проїхав сто миль на північ і закатрупив твій триклятий будинок тільки заради того, щоб знищити журнал? Особливо враховуючи те, що таких журналів у всій Америці ще лишилося не один і не два? Посерйознішай.

Та все одно… якби він поспішив…

Ні. Це смішно. Та зненацька Морт збагнув, що тепер не зможе показати цьому чоловікові клятий доказ, чи не так? Не зможе. Хіба що…

Кабінет розташовувався в затильній частині будинку; вони переробили під нього горище колишнього сараю для екіпажів.

— Емі, — сказав він.

— Це таке жахіття, — схлипувала вона. — Я була в Теда, і тут подзвонила Ізабель… вона сказала, що там щонайменше п’ятнадцять пожежних машин… вода зі шлангів… натовпи… роззяви… витріщаються… ти ж знаєш, як я ненавиджу, коли люди приходять і витріщаються на будинок, навіть коли він не горить…

Мортові довелося сильно прикусити внутрішній бік щоки, щоб придушити скажений сміх, який так і рвався назовні. Розреготатися зараз було б найгіршим, найнедоречнішим, найжорстокішим з усього, що він міг зробити, — бо він справді знав, про що вона говорить. Успіх, що прийшов до нього після довгих років боротьби в обраній професії, дав йому величезну втіху; часом він почувався людиною, яка проклала собі дорогу в страшних джунглях, де гинула більшість мандрівців, і таким чином здобула казкову нагороду. Емі раділа за нього, принаймні спочатку, але для неї в цьому всьому був дуже неприємний мінус: повна втрата приватності — навіть окремішності.

— Так, — мовив Морт якнайделікатніше, усе ще прикушуючи щоки, щоб захиститися від сміху, що йому загрожував. Якби він розсміявся, то через її невдалу побудову речення, але вона б зрозуміла інакше. Надто вже часто за роки їхнього шлюбу Емі неправильно тлумачила його сміх. — Так, мила, я знаю. Розкажи, що сталося.

— Хтось спалив наш будинок! — плакала в трубку Емі. — От що сталося!

— І від нього нічого не лишилося?

— Так. Це начальник пожежної бригади сказав, — він чув, як судомно вона ковтає слину, намагаючись опанувати себе, та потім сльози знову полилися дощем. — Він з-з-згорів д-д-дощенту!

— Навіть мій кабінет?

— З-з-з н-нього в-все п-п-почалося, — шморгала вона. — Ну, так головний пожежник сказав. І це в’яжеться з тим, що бачила Петті.

— Петті Чемпіон?

Чемпіонам належав будинок поряд із Рейні праворуч; дві ділянки відокремлювала смуга тисових дерев, що впродовж років потроху дичавіли.