Розділ «Рівно північ»

— Дуже погано, так?

— Так, — просто відповів Ґреґ. — Полум’я, видно, шугонуло вгору, як ракета. Співчуваю, друже.

— Дякую. Ґреґу, я вже їду туди. Дзвоню з Меканік-Фолз. Можеш дещо для мене зробити, поки я буду там?

— Якщо ти про ґонт, то я думаю, він буде…

— Ні, не про ґонт. Це інше. Мене останні два-три дні діймає один тип. Звихнутий. Заявив мені, що я вкрав оповідання, яке він написав шість чи сім років тому. Коли я сказав йому, що свою версію того оповідання написав раніше, ніж він, за його словами, і сказав, що можу це довести, він геть сказився. Я в душі сподівався, що більше ніколи його не побачу, але не пощастило. Учора ввечері, поки я спав на канапі, він убив мого кота.

— Бублика? — у голосі Ґреґа прозвучали нотки легкого подиву, що у випадку якоїсь іншої людини дорівнювало б викрику від здивування. — Він убив Бублика?

— Саме так.

— А ти з Дейвом Ньюсомом про це говорив?

— Ні, і не хочу говорити. Я хочу розібратися з ним сам, якщо вийде.

— Морте, мені цей тип не надто нагадує пацифіста.

— Від убивства кота до вбивства людини далеко, — сказав Морт, — та й я думаю, що дам йому раду краще, ніж Дейв.

— Ну, тут ти, може, й маєш рацію, — погодився Ґреґ. — Відколи Дейву перевалило за сімдесят, він став трохи вайлуватим. Морте, чим я можу допомогти?

— По-перше, я б хотів дізнатися, де він зупинився.

— Як його звати?

— Не знаю. На тому оповіданні, яке він мені показував, стояло ім’я «Джон Шутер», але згодом він щось вимудрував і сказав, що це, може, й псевдонім. Думаю, так і є — бо звучить як псевдонім. Так чи інакше, я сумніваюся, що він зареєструвався під цим ім’ям, якщо зупинився в якомусь тутешньому готелі.

— А як він виглядає?

— Приблизно шість футів на зріст, сорок із гаком років. У нього дуже обвітрене лице — зморшки від сонця довкола очей, носогубні складки дуже глибокі, наче рот у дужки взяли.

Він говорив, і обличчя «Джона Шутера» потроху зринало у свідомості, набуваючи прозорої виразності, неначе вигляд примари, що підпливає до опуклого боку кришталевої кулі медіума. Морт відчув, як на шкірі тильного боку долонь проступають сироти, і здригнувся. Голос десь у середині мозку все бурмотів, що він або робить помилку, або навмисно вводить Ґреґа в оману. Авжеж, Шутер був небезпечний. І щоб зрозуміти це, йому навіть не потрібно було бачити, що цей чоловік зробив із Бубликом. Учора вдень він роздивився це в Шутерових очах. То навіщо розігрує самоправця?

«Тому що, — з якоюсь загрозливою твердістю відповів інший голос, з глибин. — Просто «тому що», і все».

Середньомозковий голос озвався знову. Стривожено: «Ти збираєшся щось йому заподіяти? Ось про що йдеться? Ти хочеш щось із ним зробити?»