Розділ «Рівно північ»

— Так. Морте, хвилинку.

У трубці пролунав потужний гудок — вона висякала носа. А коли знову заговорила, то здавалася вже більш зосередженою.

— Петті вигулювала собаку, так вона сказала пожежникам. Це було майже одразу після настання сутінків. Вона проходила повз наш будинок і побачила машину, що стояла перед портиком. Потім почула зсередини якийсь тріск і побачила вогонь у великому вікні твого кабінету.

— А вона роздивилася, що то була за машина? — спитав Морт. У шлунку знову зродилася нудота. До його свідомості нарешті дійшла новина, і на її тлі справа Джона Шутера вже не здавалася такою важливою. Там був не лише клятий випуск «ЕКММ» за червень 1980 року; там залишилися майже всі його рукописи, як опубліковані, так і ті, яких він не закінчив, а ще більшість перших видань, закордонних видань, авторських примірників.

О, і це ще тільки початок. Вони втратили всі свої книжки, чотири тисячі томів. Увесь одяг Емі згорів, якщо збитки такі великі, як вона сказала, і старовинні меблі, які вона колекціонувала — іноді за його допомогою, але здебільшого все-таки самотужки, — перетворилися на попіл. Її коштовності та їхні особисті документи: страхові поліси й таке інше — найімовірніше, не постраждали (сейф, захований у глибині гардеробної на другому поверсі, мав бути вогнетривким), але від турецьких килимів лишився тільки попіл, близько тисячі відеокасет стали розплавленими кавалками пластмаси, аудіовідеоапаратура… його одяг… їхні фотографії, тисячі фотографій…

Господи Ісусе, а він щонайперше подумав про той триклятий журнал.

— Ні, — сказала Емі, відповідаючи на його запитання, про яке він уже й думати забув, шокований громаддям особистих збитків, — вона не бачила, що то за машина. Каже тільки, що подумала, що хтось кинув у вікно коктейль Молотова чи щось таке. Бо вогонь спалахнув у вікні відразу після того, як задзеленчала розбита шибка. Вона каже, що рушила під’їзною доріжкою до будинку, аж раптом відчинилися двері кухні й звідти вибіг якийсь чоловік. Бруно на нього загавкав, але Петті злякалася й потягла пса назад, хоча, вона каже, він так напнув повідець, що ледве не вирвав його з її рук.

Далі чоловік сів у машину й завів двигун. Увімкнув фари, й Петті каже, вони її засліпили. Вона затулила очі руками, а машина заревіла й рвонула з-під портика… так вона розказувала… а вона втислася в наш паркан перед будинком і Бруно підтягувала до себе, як тільки могла, бо водій би його збив. А потім він звернув з доріжки й поїхав по дорозі, дуже швидко поїхав.

— А яка то була машина, вона так і не побачила?

— Ні. Спочатку було темно, а потім, коли в тебе в кабінеті зайнялася пожежа, її засліпили вогні фар. Вона побігла додому й викликала пожежників. Ізабель каже, вони швидко приїхали, але ти ж знаєш, який наш будинок старий… тобто був старий… і… і як швидко горить суха деревина… особливо якщо підлити бензину…

Так, він знав. Старий, сухий, дерев’яний — не будинок, а хвороблива мрія палія. Але хто? Якщо не Шутер, то хто? Ця страхітлива новина, що надійшла наприкінці подій того дня, немов бридотний десерт після гидезної вечері, майже цілковито паралізувала його здатність мислити.

— Він сказав, що, найімовірніше, то був бензин… ну, головний пожежник… він приїхав першим, але потім під’їхала поліція, і вони все розпитували, Морте… про те, чи є в тебе вороги… вороги… і я сказала, що навряд чи в тебе є вороги… я намагалася відповісти на всі його запитання…

— Я переконаний, ти зробила все, що могла, — м’яко промовив він.

Але вона говорила далі, так, ніби й не чула його, говорила задиханими трикрапками, наче телеграфіст, що передає по дротах лиховісні новини.

— Я не знала, як їм сказати, що ми розлучені… а вони ж, звісно, не знали… врешті, їм Тед про це сказав… Морте… мамина Біблія… вона лежала на столику біля ліжка в спальні… там були фотографії моїх рідних… і… і то було єдине… єдине, що мені від неї л-л-лишилося…

Її голос потонув у згорьованих риданнях.

— Я приїду вранці, — запропонував він. — Якщо виїду о сьомій, то буду на місці близько пів на десяту. Може, й о дев’ятій, уже ж не літо, дороги не забиті. Де ти ночуватимеш? У Теда?

— Так, — відповіла вона. — Морте, я знаю, що ти його не любиш, але не знаю, що б я без нього сьогодні робила… як би я це все витримала… ти ж розумієш… усі їхні розпитування…

— Тоді я радий, що він із тобою, — рішуче відказав Морт. Спокій і цивілізованість власного голосу вразили його самого. — Потурбуйся про себе. Пігулки в тебе поруч? — останні шість років їхнього шлюбу вона мала рецепт на транквілізатори, але вживала їх тільки перед перельотом… або, згадав він, перед якимись його публічними виступами й участю в різних заходах. Тих, які вимагали присутності Виконувачки Обов’язків Дружини.

— Вони були в шафці для ліків, — безбарвним голосом відповіла вона. — Але нічого страшного. Стресу я не відчуваю. Просто дуже нещасна.