Розділ «Рівно північ»

— Так, але він мені на слово не повірив. Доведеться тицьнути їх йому в обличчя, може, тоді він од мене відчепиться.

— Ой, — Ґреґ задумався. — Цей тип серйозно хворий на голову.

— Так.

— Ну, побачимо, чи зможу я його розшукати. Передзвони ввечері.

— Передзвоню. Дякую, Ґреґу.

— Нема за що. Найкращий відпочинок — зміна виду діяльності.

— Я теж таке чув.

Попрощавшись із Ґреґом, Морт глянув на годинник. Було вже пів на восьму, занадто рано, щоб телефонувати до Герба Крікмора, якщо він не хоче витягти Герба з ліжка, а справа не була аж такою нагальною. Можна буде зупинитися біля телефонної будки в Оґасті. Він повернувся до «б’юїка», сховав телефонну книжку й натомість витяг гаманець. Спитав у працівника колонки, скільки він має заплатити.

— Двадцять два п’ятдесят, зі знижкою за готівку, — відповів той і несміливо позирнув на Морта. — Пане Рейні, а можна ваш автограф? Я всі ваші книжки прочитав.

Це знову нагадало йому про Емі та про те, як Емі ненавиділа прохачів автографів. Сам Морт їх теж не розумів, але нічого поганого в них не бачив. А для неї вони ніби уособлювали той аспект їхнього життя, який вона що далі, то більше ненавиділа.

Ближче до кінця він уже внутрішньо зіщулювався, коли хтось ставив йому це запитання в присутності Емі. Іноді Морт ледве не відчував, що вона думає: «Якщо ти мене любиш, чому не ЗУПИНЯЄШ їх?» Так, неначе він на це спроможний. Його робота полягала в тому, щоб писати книжки, які хотітимуть читати такі люди, як цей хлопець… принаймні так він собі це уявляв. Коли йому це добре вдавалося, люди просили автографи.

Морт нашкрябав ім’я та прізвище на звороті квитанції для працівника бензоколонки (котрий, зрештою, справді помив йому лобове скло), а сам розмірковував: якщо Емі винуватила його в тому, що піддається на їхні вмовляння і робить те, що їм хочеться… а в певному розумінні вона таки звинувачувала, хоча, може, й сама не усвідомлювала цього… то, напевно, він винен. Але інакше він не міг.

Правда є правда, врешті-решт, саме так, як сказав Шутер. А справедливість є справедливість.

Морт сів за кермо своєї машини й рушив у напрямку Деррі.

17

Морт заплатив свої сімдесят п’ять центів за користування платною дорогою в Оґасті й поставив машину на паркінгу біля таксофонів на протилежному боці шосе. День видався сонячним, прохолодним і вітряним. Той вітер, що віяв із південного заходу, з Лічфілда, і безперешкодно та стрімко долав відкриту рівнинну місцевість, де розташовувався пункт в’їзду на платну магістраль, був таким сильним, що в Морта засльозилися очі. Та все одно він насолоджувався. Уявляв, як вітер видмухує пилюку з кімнат усередині його голови, що надто довго стояли зачинені, з наглухо забитими вікнами.

За допомогою кредитної картки він зателефонував Гербові Крікмору в Нью-Йорк — додому, не в офіс. До літературної агенції Морта, «Джеймс і Крікмор», Герб не доїде ще з годину, але Морт знав його вже досить давно, щоб здогадуватися — зараз той уже, напевно, вийшов з душу і п’є свою ранкову чашечку кави, чекаючи, коли з дзеркала у ванній зійде пара, щоб можна було поголитися.

Йому пощастило вдруге поспіль. Герб відповів — голосом, з якого вже вивітрилася майже вся сонливість. «Мене сьогодні фортуна любить чи що?» — подумав Морт і широко посміхнувся зубастому холодному вітрові жовтня. Йому було видно, як на протилежному боці чотирисмугової автостради якісь чоловіки споруджують снігову загорожу — на зиму, що вже ген-ген виднілася на календарному горизонті.

— Привіт, Гербе, — сказав він. — Я тобі дзвоню з таксофону біля пропускного пункту в Оґасті. Я остаточно розлучився, мій будинок у Деррі вчора ввечері згорів ущент, якийсь пришелепа вбив мого кота, і тут холодніше, ніж у копача криниць за пряжкою ременя. Ну як, уже весело?

Він не усвідомлював, як абсурдно звучить перелік його бід, аж доки почув, як сам їх уголос перелічує. І ледь не розсміявся. Господи, тут холодно, але хіба це не приємна холоднеча? Дарує відчуття такої чистоти!