Розділ «ПІСЛЯСЛОВО ДО УКРАЇНСЬКОГО ВИДАННЯ»

В Мордорі, де морок і тінь на землі.

Тут слід звернути увагу на інтенсивну змістову навантаженість чисел три та сім: магічна трійка та сім днів сотворення світу, дев’ять — це потроєна трійка, трійка у квадраті, помножена сама на себе. Ці числа проходять крізь усе тіло трилогії, і в фінальній сцені над прірвою Ородруїну героїв знову залишається троє: Фродо, Сем і Ґолум.

Отож, знищення персня у глибинах Вогняної гори водночас означає і втрату магічної сили решти дев’ятнадцяти перснів, і кінець доби Третьої епохи Середзем’я. Перемога і тріумф добра мають і відтінок смутку, солодка чаша звитяги містить на дні ковток гіркоти.

У цій небезпечній, проте святій справі об’єднуються представники всіх добрих і порядних племен Середзем’я, причому не тільки людських: витязі різних племен, гобіти, гноми й ельфи. Під проводом чарівника Ґандалфа Сірого й Араґорна, званого Бурлакою (насправді він є спадкоємцем королівського трону), вони творять Братство Персня — прекрасну спільноту, об’єднану високою та шляхетною спільною метою. Перед кожним із них, окрім незліченної кількості інших випробувань, з’являється ще одне, найважливіше — непереборна спокуса відібрати, викрасти зачарований перстень, аби отримати змогу використовувати його магічну силу для загального добра на власний розсуд. Не дивно, що один із членів Братства, славний і могутній воїн Боромир, піддається цій спокусі, внаслідок чого й гине. Та хоча ця смерть і стає початком розпаду Братства, проте його окремі члени — хто поодинці, а хто й групами — прагнуть і далі досягти своєї великої мети — перемогти, здолати лихого чаклуна Саурона, втілення зла, що загрожує запанувати над Середзем’ям, і водночас творця Персня всевладдя, що має силу над усім і над усіма. Над усіма, та не зовсім, адже з усіх правил є винятки: вже на сторінках першої частини роману раптово виникає істота, непідвладна темним чарам персня. Це — Том Бомбадил, надзвичайно цікавий персонаж, котрий, до речі, не відображений у фільмі Джексона. Ким же він є, той Том Бомбадил? Про нього, як багато про що інше у книзі, ми можемо довідатися з віршів і пісень, якими пронизана вся трилогія:

Старий Том Бомбадил — веселун великий;

Синя-синя його куртка, жовті черевики.

І ніхто ще не спіймав Тома, бо він майстер:

Ноги в нього найпрудкіші, а пісні — найкращі.

Для гобітів Том — це такий собі deus ex machina (ще кілька разів упродовж твору цю функцію виконують орли, рятуючи Ґандалфа та несподівано приносячи перемогу у вирішальних боях): Том приходить їм на порятунок у біді. Уперше це стається у Пралісі, де підступна стара верба вже майже проковтнула двох молодих гобітів — Мері та Піпіна. Том — споконвічне втілення, віддзеркалення природи, серед якої він і живе зі своєю дружиною Золотинкою; він залишається невід’ємною складовою частиною цієї природи, і тому вона, природа, кориться йому та виконує його волю. Усе може здійснити Том — варто лише заспівати відповідну пісню. Проте він є винятковою постаттю не лише тому, що на нього не діє перстень; він єдиний і неповторний поза цим, у всьому світі Середзем’я нема нікого, і близько схожого на нього. Том не може жити серед громади, бо він ровесник самої природи, такий самий давній, мудрий і непередбачуваний, — і через це, на жаль, він не може стати і членом Братства. Та у фільмі-трилогії «Володар Перстенів», як це сказано вище, образ Тома Бомбадила все ж таки відсутній. Напевно, він зі своїм примхливим і непередбачуваним характером не вписувався в цілісність режисерської концепції Джексона, хоча загалом фільм мав позитивне враження на глядацьку аудиторію, в тому числі й українську, і можна сміливо припустити, що й самому Толкінові, якби він був сьогодні живий, ця стрічка мусила би сподобатись. Утім, за життя письменник досить скептично ставився до екранізацій та інсценізацій своїх творів… Мабуть, мусило минути кілька десятиліть, аби вже з допомогою сучасної техніки Пітер Джексон зумів створити на екрані адекватний образ Середзем’я.

Також не можна не згадати тут звинувачення декого з критиків у надмірних описах насильства та жорстокості, які у візуальному вираженні чинять набагато сильніше враження, ніж у текстовому. Та світова класика знає чимало творів із описами жорстокості, — до прикладу, хоча би Гомерову «Іліаду», яку, все ж, ніхто, незважаючи на надмірну кількість кривавих сцен, не викидає зі шкільних програм. А тим часом Араґорн, Боромир, Фарамир і Еовін аж ніяк не менш звитяжні постаті, ніж Ахіл, Патрокл, Одіссей чи Верґіліїв Еней.

Середзем’я у Толкіна є справжнім світом, реальним макрокосмом, великим, недослідженим і незнаним простором. У цьому великому світі розташований також мікрокосм, затишна «маленька батьківщина» Шир, де гобіти живуть у спокої та злагоді. Досить прочитати описи бенкетів у Більбо, щоби переконатися, що Толкін створив для своїх улюблених персонажів такий собі «рай на землі», ціну якого вони починають по-справжньому розуміти, лише залишивши його та вирушивши в небезпечні мандри. Але саме в мандрах, під час випробувань герої (і не лише гобіти, а й навіть такий витязь, як Араґорн) зростають, розвиваються й фізично, і духовно, вчаться розуміти інший, відмінний від їхнього маленького краю, світ. Ця еволюція, що відбувається під впливом зовнішніх подій, які також викликають приголомшливі внутрішні переживання, свідчить, що «Володар Перстенів» — це також і «роман виховання» («Bildungsroman» або «Entwicklungsroman», як кажуть німці), бо зростання та духовний розвиток персонажів мусять спричинити духовний розвиток і читача. Макрокосм втручається в мікрокосм, надає йому імпульсу, й мікрокосм відповідає на це втручання, неначе порошинка чи маленький камінець, що, зворухнувшись, викликає обвал у горах. Герої вирушають у мандри, щоби колись таки повернутися додому, проте перед ними лежить дуже довгий, практично нескінченний шлях.

Дорога ця вперед веде,

Все далі від моїх дверей.

Де зупинюся я, і де

Моя снага на ній умре?

Затято я карбую крок,

Попереду все ширший шлях,

Все більше пасток і стежок.

А потім що? Не знаю я.

Завданням, призначенням, високою місією героїв (хоч і не всі вони, може, свідомі цього) є порятунок, збереження, спасіння і власного мікрокосму, й усього навколишнього світу, макрокосму. І ця думка цілком закономірно підводить нас до чи не найважливішого виміру Толкінового шедевру — його теологічного, філософського навантаження.