Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

— О, читатимуть, у майбутньому. Фродо ось уже прочитав, навіть без кінцівки. Ти піклуватимешся про Фродо, гаразд?

— Так, звісно — пильнуватиму в обидва ока, наскільки зможу.

— Він пішов би зі мною, якби я тільки попросив. Та він уже й сам просився перед гостиною. Але насправді це не його бажання. От мені хочеться ще раз перед смертю побачити незайману природу та Гори; а він усе ще залюблений у ліси і поля, й річечки. Йому тут має бути добре. Я все йому залишаю, звісно, крім кількох дрібничок. Сподіваюся, він буде щасливим, коли навчиться самостійності. Час йому жити власним розумом.

— Усе залишаєш? — спитав Ґандалф. — Перстень також? Адже ти так вирішив, пригадуєш?

— Ну, е-е, так, напевно, — затнувся Більбо.

— Де він?

— У конверті, якщо так уже хочеш знати, — сказав Більбо роздратовано. — Ось там на каміні. Стривай! Він тут, у мене в кишені! — Він завагався. — Чи не дивно? — промимрив сам до себе. — Ну, зрештою, чому б і ні? Чому би йому там і не залишитися?

Ґандалф знову суворо глянув на Більбо, й очі його спалахнули.

— Я гадаю, Більбо, — промовив він спокійно, — його варто залишити. Не хочеш?

— Ну, і так, і ні. Коли доходить до діла, то зовсім не хочеться з ним розлучатися, можна так сказати. Та і справді, навіщо? Чого ти мене примушуєш? — запитав він, і в його зміненому, різкому голосі почулися підозра та роздратування. — Ти постійно чіпляєшся до мене за той перстень, але інші речі, які я знайшов під час подорожі, тебе ніколи не хвилювали.

— Я мусив до тебе чіплятися, — сказав Ґандалф. — Я хотів знати правду, бо це важливо. Чарівні перстені, вони, знаєш, чарівні; вони також рідкісні та цікаві. А твій перстень цікавив мене й цікавить надалі, можна сказати, як фахівця. Коли ти вже зібрався в мандри, то я маю знати, де він тепер. А ще я думаю, що в тебе він зберігався досить довго. Тобі він уже не потрібен, Більбо, — хіба би я геть помилявся.

Більбо спаленів, і очі його люто зблиснули. Добродушне обличчя озлобилося.

— А чому б і ні? — вигукнув він. — Та й узагалі, що тобі до того, що я роблю зі своїми речами? Він мій. Я його знайшов. Він до мене прийшов.

— Так, так, — сказав Ґандалф. — Але навіщо лютитися?

— Це ти мене злостиш, — відказав Більбо. — Він мій, кажу тобі. Мій власний. Мій дорогенький. Так, мій дорогесенький.

Обличчя чарівника залишалося похмурим, а очі дивились уважно, і лише короткий спалах у глибині зіниць виказав, що він здивований і навіть стривожений.

— Його вже колись так називали, — сказав Ґандалф, — іще до тебе.

— А зараз я його так називаю. І чому б і ні? Навіть якщо Ґолум казав те саме. Зараз перстень не в нього, а в мене. І я залишу його собі.

Ґандалф підвівся і суворо заговорив.

— Якщо ти це зробиш, Більбо, будеш дурнем, — мовив він. — З кожним твоїм словом це стає все очевидніше. Перстень уже занадто міцно тебе тримає. Відпусти його! І зможеш піти сам, ти будеш вільним.