Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

— Гордостопи, — повторив Більбо. — Також мої дорогі Сумосели-Торбини, і вас я радий вітати в Торбиному Куті. Сьогодні мої сто одинадцяті уродини: виповнюється мені сто одинадцять!

— Сла-ава! Сла-ава! Сла-ава! Многая літа! — закричали гості й радісно затарабанили по столах. Більбо був на висоті. Отак вони любили: щоби коротко і ясно.

— Сподіваюся, вам так само весело, як і мені.

Оглушливі оплески. Вигуки «так» (а також «ні»). Звуки труб і ріжків, сопілок і флейт та інших музичних інструментів. Було там, як уже згадано, багато молодих гобітів. Вистрілили сотні музичних хлопавок. Більшість із них мала знак «ДОЛ»; цей штамп нічого не говорив більшості гобітів, але всі вони погоджувалися, що хлопавки дивовижні. Усередині були інструменти, маленькі, та досконалої форми і з чарівливим звуком. В одному кутку молоді Туки та Брендіцапи, гадаючи, що дядько Більбо вже завершив (оскільки він просто сказав усе, що треба), влаштували імпровізований оркестр і заграли веселий танок. Господар Еверард Тук і панна Меліса Брендіцап вилізли на стіл і з дзвониками в руках кинулися танцювати «Стриб-скік»: милий, хоч і доволі шалений танець.

Але Більбо не закінчив. Висмикнувши ріжок із рук юнака, котрий стояв поруч, він тричі голосно просурмив. Галас ущух.

— Я не буду затримувати вас довго, — закричав Більбо.

Усі заплескали.

— Я скликав усіх вас із особливою Метою.

Щось у його голосі вразило. Настала майже повна тиша, й один чи два Туки нашорошили вуха.

— Насправді маю аж три Мети! По-перше, хочу сказати вам, що я люблю вас усіх безмірно і що за сто одинадцять років я не втомився жити серед таких прекрасних і чарівних гобітів.

Приголомшливий вибух схвалення.

— Більш як половину з вас я знаю вдвічі гірше, ніж того мені хотілося б, і менш як половину з вас я люблю вдвічі менше, ніж: ви того варті.

Слова були несподівані й доволі складні. То тут, то там пролунали оплески, та більшість намагалася зрозуміти, чи сказане було компліментом.

— Друга мета — відсвяткувати мої уродини. — Знов оплески. — Я маю сказати: НАШІ уродини. Бо сьогодні, звісно, уродини мого спадкоємця та небожа Фродо. Сьогодні він сягнув повноліття і посідає свій спадок.

Кілька старших недбало заплескали; а кілька молодших голосно вигукнули: «Фродо! Фродо! Старий друзяка Фродо!». Сумосели-Торбини, насупившись, метикували, що ж він мав на увазі, кажучи «посідає свій спадок».

— Разом нам сто сорок чотири роки. Кількість запрошених якраз збігається з цією видатною сумою: один грос, коли дозволите мені так висловитися.

Жодних оплесків. Це було смішно. Багато гостей, а особливо Сумосели-Торбини, образилось, утямивши, що їх запросили, щоби тільки доповнити потрібне число, наче крам в упаковці. «Один грос, подумати тільки! Як вульгарно».

— Крім того, якщо дозволите пригадати історію сивої давнини, це також річниця мого прибуття у бочці в Есґарот на Довгому Озері; хоча тоді я зовсім забув про свій день народження. Тоді мені був п'ятдесят один, і уродини не здавалися надто важливими. Бенкет був пречудовий, хоча, пригадую, тоді я застудився й міг сказати лише: «Велике бам збазибі». Зараз я повторю це правильніше: велике вам спасибі за те, що прийшли на мою маленьку гостину.

Уперта мовчанка. Усі боялися, що зараз не оминути якоїсь пісні чи вірша, й уже почали нудитися. Чому би йому не замовкнути, а вони би випили за його здоров'я. Та Більбо не співав і не читав віршів. Він зробив паузу.

— Третє і останнє, — сказав він, — я хочу зробити ОГОЛОШЕННЯ. — Він вимовив це слово так голосно й різко, що всі, хто міг, випросталися. — Мені прикро оголошувати, що, хоча, як я сказав, за сто одинадцять років я не втомився жити серед вас, — але це КІНЕЦЬ. Я покидаю вас. Я йду ЦІЄЇ Ж МИТІ. ПРОЩАВАЙТЕ!