Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

Але коли він опустив очі, то побачив удалині вершини Імлистих Гір, із яких випливав потічок. І раптом подумав: «У тих горах я знайду прохолоду і затінок. Сонце мене там не досягне. А яке коріння у цих гір! Там приховані великі таємниці, яких ніхто не відкривав од початку світу».

Отож уночі він піднявся в гори і знайшов невелику печеру, з якої випливав темний потічок; і, як хробак, він проповз в осердя самих гір і канув у безвість. Разом із ним у пітьму відійшов Перстень, і навіть його творець, чия міць зростала, нічого про нього не міг дізнатися.

— Ґолум! — зойкнув Фродо. — Ґолум? Тобто те самісіньке створіння, яке зустрів Більбо? Як огидно.

— Гадаю, це радше сумна історія, — сказав чарівник, — і вона могла трапитися будь із ким, навіть із моїми знайомими гобітами.

— Я не можу повірити, що Ґолум — родич гобітів, хай навіть дуже далекий, — запалився Фродо. — Як ти міг таке вигадати!

— Однак це чиста правда, — відповів Ґандалф. — Що ж до їхніх коренів, то я знаю більше за самих гобітів. І навіть розповідь Більбо підтверджує спорідненість. Багато спільного було в тому, як вони думали і що пам'ятали. Вони розуміли один одного з півслова, набагато краще, ніж гобіт зрозуміє, скажімо, гнома, орка чи навіть ельфа. Узяти хоча би загадки, які знали обидва.

— Так, — сказав Фродо. — Однак загадки — не лише гобітська забава, і взагалі вони дуже подібні. Та гобіти не махлюють. А Ґолум постійно хотів здурити. Він намагався захопити Більбо зненацька. І напевно він потішався, розпочавши гру, яка обіцяла йому легку жертву, а в разі програшу він нічого не втрачав.

— На жаль, це чистісінька правда, — погодився Ґандалф. — Але, гадаю, ти ще дечого не помітив. Навіть Ґолум не був цілком пропащий. Він виявився міцнішим, аніж навіть Мудрі могли би це уявити, — як справжній гобіт. Маленький закуток душі ще належав йому, і світло сягало туди, наче крізь тріщину в темряві: світло з минулого. Думаю, йому насправді було приємно почути приязний голос, що нагадував про вітер і дерева, і сонце на траві, і про все забуте.

Але, звісно, це врешті ще більше розлютило його злу половину — ні подолати, ні вилікувати її не вдалося. — Ґандалф зітхнув. — На жаль, на це мало сподівань. Утім, якась надія є, попри те, що володів він Перснем так довго, мало не відколи себе пам'ятає. Адже він давно його не надягав: у чорній темряві це майже не потрібно. Звісно, він ніколи не «танув». Він худий і водночас міцний. Але ж та річ виїдала його розум, і страждання його стало майже нестерпним. Усі «великі таємниці» гір виявилися просто порожньою ніччю: там не було що шукати ані робити, лише крадькома наїдатись і пригадувати старі образи. Він став зовсім жалюгідним. Він ненавидів темряву, а ще більше — світло: ненавидів усе, а перстень — понад усе.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Фродо. — Адже для нього Перстень був найдорожчою та найважливішою річчю? Якщо він його ненавидів, чому ж не позбувся або не пішов і не покинув?

— Фродо, ну ти мав би вже зрозуміти, — сказав Ґандалф. — Він ненавидів і водночас любив Перстень, як і себе самого. Він не міг його позбутись. У нього не залишилося своєї волі.

Перстень Влади сам про себе піклується, Фродо. Він сам може зрадливо зісковзнути з пальця, та його володар ніколи з ним не розлучиться. Щонайбільше, він може тішитися думкою, що передасть Перстень комусь іншому, і то тільки на самому початку, коли Перстень іще не заволодіє ним. Наскільки мені відомо, Більбо вперше за всю історію справді віддав його сам. Хоча і йому потрібна була моя допомога. Утім, навіть попри те все, він ніколи б не відмовився від Персня і не викинув би його. Фродо, це не Ґолум, але таки сам Перстень вирішував, що робити. Перстень покинув його.

— Як, аби відразу натрапити на Більбо? — здивувався Фродо. — Чи не пасував би він краще оркові?

— Нема чого жартувати, — сказав Ґандалф. — Принаймні тобі. Це найдивніший момент у всій історії з Перснем: якраз у цю мить з'явився Більбо і наосліп, у темряві, на нього натрапив. Там діяли різні сили, Фродо. Перстень намагався повернутися до господаря. Він зісковзнув із пальця Ісілдура, зрадивши його; далі, коли з'явилася нагода, він упіймав бідного Деаґола, і той загинув; а потім цей Ґолум, і його він зруйнував. А з нього вже не було користі, бо ж занадто він дрібний і підлий; і поки Перстень був при ньому, Ґолум нізащо би не покинув підземелля. І тут, коли його господар знову пробуджується і розсилає темні думки з Морок-лісу, Перстень покидає Ґолума. Лише для того, щоби потрапити в руки найменш вірогідній особі: Більбо з Ширу! За тим усім стоїть іще щось, іще щось, окрім задумів творця Персня. Уже простіше не скажу: Більбо було призначено знайти Перстень, але призначено не тим, хто створив Перстень. Так чи інак, тобі також було призначено його дістати. Така думка може бути втішною.

— Зовсім ні, — відповів Фродо. — Втім, я не впевнений, що тебе розумію. А як ти дізнався все це про Перстень і про Ґолума? Ти справді все це знаєш чи тільки здогадуєшся?

Ґандалф глянув на Фродо, блиснувши очима.

— Знаю багато і багато довідався, — відповів він. — Але я не збираюся перед тобою звітувати про всі свої справи. Історія Еленділа, Ісілдура та Єдиного Персня відома всім Мудрим. Сам лише вогняний напис, окрім усього іншого, засвідчує, що твій перстень є тим Єдиним Перснем.

— І коли ти про це дізнався? — урвав його Фродо.

— Оце зараз, у цій кімнаті, звісно, — різко відповів чарівник. — Але я сподівався на це. Я повернувся з темних подорожей і довгих пошуків, аби зробити цю останню перевірку. Це — останній доказ, і тепер усе стає зрозуміло. Нелегко було з'ясувати, яку роль відіграв у цій історії Ґолум. Можливо, я почав зі здогадок про Ґолума, та зараз я вже не здогадуюся. Я знаю. Я його бачив.

— Ти бачив Ґолума? — збентежено вигукнув Фродо.