Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

Ворогові все ще бракує однієї речі, яка би зміцнила його і навчила здолати будь-який опір, зруйнувати останні твердині та вкрити всі землі другою темрявою. Йому бракує Єдиного Персня.

Три, найгарніші, від нього заховали верховні ельфи, і його рука ніколи їх не торкнулась і не споганила. Сім належали королям гномів, але три з них він відібрав, а інші знищили дракони. Дев'ять він передав смертним людям, гордим і величним, і тим спокусив їх. Давним-давно вони потрапили в тенета Єдиного і стали Примарами Персня, тінями під його великою Тінню, його найжахливішими слугами. Давним-давно. Багато років минуло, відколи звідси пішли Дев'ятеро. Втім, хто знає? Якщо Тінь знову розростеться, вони також можуть повернутись. Але годі! Не говорімо про таке навіть уранці тут, у Ширі.

І от тепер маємо: Дев'ять він зібрав; Сім — також (або ж вони знищені). Три поки що заховані. Та вони його вже не цікавлять. Йому потрібен тільки Єдиний Перстень, бо він сам його виготовив, йому він належить, і він уклав у нього велику частку своєї власної сили, щоби правити всіма іншими. Якщо він заволодіє Єдиним, то знову керуватиме всіма іншими перснями, де би вони не були, навіть тими Трьома, й усе, створене з їхньою допомогою, постане перед ним, і могутність його зросте безмірно.

І це страхітлива можливість, Фродо. Він думав, що Єдиний зник; що ельфи його знищили, як і слід було зробити. Але тепер він знає, що Перстень не зник, що його знайшли. І він шукає його, шукає, і всі його думки спрямовані на це. Перстень — його велика надія і наш великий страх.

— Чому, чому Перстень не знищили? — вигукнув Фродо. — І як Ворог узагалі міг його загубити, якщо він такий сильний, а Перстень такий цінний для нього? — Він стиснув Перстень у долоні, наче до нього вже простягалися темні пальці.

— Його в нього відібрали, — сказав Ґандалф. — Давним-давно здатність ельфів протистояти йому була більшою, і не всі люди їх цуралися. Люди Вестернесу прийшли на допомогу. Це розділ із давньої історії, який варто було би гарненько пригадати; бо тоді теж було лихо, і гусла темрява, але були і велика доблесть, і великі подвиги, що не зникли намарно. Може, якось я розповім тобі всю цю повість, або почуєш її від того, хто знає краще.

А наразі тобі треба знати, як ця річ потрапила до тебе, і це також довга розповідь, тому досить того, що я сказав. Саурона скинули ельфійський король Ґіл-ґалад і Еленділ із Вестернесу, хоча самі вони загинули у борні; а син Еленділа Ісілдур відтяв Перстень із Сауронової руки і забрав його собі. Тоді Саурон був подоланий, дух його відлетів і довгі роки переховувався, аж поки тінь його знову не набула чітких обрисів у Морок-лісі.

А Перстень загубився. Він упав у Велику Ріку, Андуїн, і зник. Ісілдур переходив на північ східним берегом Ріки й біля Ірисових Полів потрапив у засідку гірських орків, і ті перерізали майже всю його дружину. Він стрибнув у воду, та, коли плив, Перстень зісковзнув із пальця, орки помітили Ісілдура і прошили його стрілами.

Ґандалф змовк.

— Там, у темних озерах Ірисових Полів, — продовжив він, — Перстень і зник, відійшовши в небуття; і навіть оця дещиця розказаного відома лише кільком, і сама Рада Мудрих не могла довідатися більше. Та я гадаю, що зможу продовжити цю історію.

Багато років опісля, та все ще дуже-дуже давно, жив на берегах Великої Ріки на околиці Дикого Краю один народ, зі спритними руками та швидкими ногами. Гадаю, були це гобіти; прапрародичі впертів, бо любили вони Ріку і часто плавали в ній або робили очеретяні човники. І була серед них шанована родина, найбільша та найбагатша, а правила нею бабуся, сувора і обізнана у предківських звичаях. Найдопитливішого та найжадібнішого до знань у родині звали Смеаґолом. Цікавили його всілякі коріння та джерела; він пірнав у глибокі озера, підкопувався під дерева і рослини, заривався углиб зелених пагорбів; і вже не дивився він на гірські шпилі чи листочки на деревах, чи квіти, що тягнулися до сонця: очі його були завжди опущені додолу.

У нього був приятель Деаґол, схожий на нього, зіркіший, але не такий спритний і сильний. Одного разу вони сіли в човен і попливли до Ірисових Полів, де густо росли півники та цвів очерет. Смеаґол висів із човна й пішов нишпорити попід берег, а Деаґол залишився порибалити. Раптом клюнула величезна рибина, і перш ніж він опам'ятався, його потягло під воду, на саме дно. А там, помітивши в намулі щось блискуче, він відпустив волосінь і, затримавши повітря, ухопив те щось.

Випірнув він на поверхню з водоростями в чуприні та жменею багнюки й, відпльовуючись, поплив до берега. І ось! Він вимив багнюку і побачив на долоні красивий золотий перстень; він сяяв і виблискував на сонці, і радісно забилося Деаґолове серце. Та весь той час за ним із-за дерева спостерігав Смеаґол, і поки Деаґол пожадливо розглядав перстень, Смеаґол тихо підійшов іззаду.

— Віддай-но його нам, Деаґоле, любий, — сказав Смеаґол із-за плеча приятеля.

— Чому? — запитав Деаґол.

— Бо сьогодні мої уродини, любий, і мені цього хочеться, — сказав Смеаґол.

— Мені байдуже, — відповів Деаґол. — Ти вже маєш подарунок від мене, дуже дорогий. А це я знайшов, і воно моє.

— О, справді, мій любий, — сказав Смеаґол, схопив Деаґола за шию і задушив, бо золото сяяло так гарно. І надягнув перстень на палець.

Ніхто ніколи не довідався, куди подівся Деаґол; його вбили далеко від дому, а тіло хитро заховали. А Смеаґол повернувся сам; виявилося, що коли він надягав перстень, ніхто з родичів його не бачив. Його дуже втішило таке відкриття, але він нікому про це не сказав; із перснем він винюхував усі таємниці, підслухував і підглядав, і тільки й шукав, що би такого підлого та зловмисного вчинити. Перстень дав йому силу, відповідну до його статури. І не дивно, що його почали недолюблювати, а коли він ставав видимим, усі його уникали. Його копали, а він кусав за ноги. Він удавався до крадіжок і постійно бурчав собі щось під ніс і ґелґотав. Тому його назвали Ґолумом і проклинали його, і наказували, щоби забирався геть; і тоді його бабуся, прагнучи миру, вигнала його з родини і викинула зі своєї нори.

Він тинявся самотою, нарікаючи на жорстокість світу, і так піднімався вгору Рікою, аж поки не досяг потічка, що випливав із гір, і тоді попрямував туди. У глибоких озерах він ловив рибу невидимими пальцями і поїдав її сирою. Якось удень, коли було дуже спекотно, він, нахилившись над ставком, відчув, як запекло в потилицю, а яскраве світло від води засліпило вологі очі. Це його здивувало, бо про Сонце він майже забув. Тоді востаннє він поглянув угору і погрозив Сонцю кулаком.