Розділ «ПРОЛОГ»

Намагаючись знайти вихід, Більбо зійшов геть углиб гори, аж далі йти було нікуди. У кінці тунелю в цілковитій темряві було холодне озеро, посеред якого на кам'яному острівці жив Ґолум. Було то огидне мізерне створіння, яке плавало в човнику, веслуючи величезними ручиськами, виглядало вицвілими блискучими очима сліпу рибу, ловило її довгими пальцями і поїдало сирою. Ґолум ковтав усе живе, з'їв би навіть і орка, якби тільки зміг спіймати його і задушити без зайвих зусиль. І володів Ґолум таємним скарбом, знайденим давним-давно, ще коли він жив на білому світі, — золотим перснем, який робив його невидимим. Тільки цей перстень він любив, називаючи його «мій дорогесенький», і розмовляв із ним, навіть коли не мав при собі. Він тримав його безпечно захованим у норі на своєму острівці, за винятком тих випадків, коли полював чи шпигував за орками в копальнях.

Можливо, якби він мав перстень біля себе, то напав би на Більбо відразу, та персня він не мав, а гобіт тримав у руці ельфійський кинджал, що правив йому за меча. Тож, аби затягнути час, Ґолум запропонував Більбо позагадувати загадки: якщо Більбо не зможе відгадати, то він його вб'є і з'їсть; але якщо переможе Більбо, то Ґолум, як того зажадав гобіт, виведе його з тунелю.

Більбо, безнадійно заблукавши в пітьмі, не мав вибору і мусив прийняти виклик; отож вони загадували один одному безліч загадок. Урешті-решт, Більбо переміг, радше випадково (як тоді здавалося), ніж завдяки своїй кмітливості; йому ніяк не спадало на думку, що ж таке загадати, аж тут він намацав перстень, який він знайшов і про який уже забув: «А що у мене в кишені?» І Ґолум не відгадав, хоча намагався тричі.

Щоправда, Мудреці сперечаються, чи останнє запитання було просто «питанням», а чи «загадкою», відповідно до чітких правил Гри; проте всі погоджуються, що коли вже Ґолум узявся відповідати, то зобов'язаний був дотримуватись обіцянки. І Більбо наполягав, аби той дотримав свого слова, бо у нюго зародилася підозра, що ця слизька тварюка може ошукати, навіть попри те, що такі обіцянки вважалися священними й у давнину порушувати їх не боялися тільки найпідліші істоти. Але за довгі віки самоти в пітьмі серце Ґолума почорніло, й оселилася там зрада. Він крадькома повернувся на свій острівець — недалечко посеред темної води, — про який Більбо нічого не знав. Там, як він гадав, лежав його перстень. Він уже зголоднів і лютився, а з «дорогесеньким» йому буде не страшна жодна зброя.

Та персня на острівці не було: він його загубив, перстень зник. Від вереску в Більбо по спині пробігли мурашки, хоча він іще не зрозумів, що трапилось. А Ґолум нарешті здогадався, хоча було вже надто пізно. «Що воно має у своїх кишеньцях?» — закричав він. Його очиська запалали зеленим вогнем, і він помчав назад, аби вбити гобіта і повернути свого «дорогесенького». Більбо вчасно помітив небезпеку і наосліп кинувся навтьоки тунелем, подалі від води; і тут його ще раз урятував випадок. Утікаючи, він сягнув рукою в кишеню, і перстень мовби сам наскочив йому на палець. Отож Ґолум промчав повз гобіта, не помітивши його, і поспішив до виходу, щоб упіймати «злодія». Більбо обережно подався слідом за Ґолумом і з прокльонів і бурмотінь про «дорогесенького» нарешті збагнув, у чому річ, і в темряві до нього прийшла надія: він знайшов чарівний перстень і нагоду врятуватися від орків і Ґолума.

Нарешті вони зупинилися перед непомітним отвором, що вів до нижніх воріт копалень, на східному схилі гори. Там Ґолум заліг у засідці, принюхуючись і прислухаючись, і у Більбо з'явилася спокуса заколоти його мечем. Але його стримав жаль, і хоча він мав перстень і в ньому свою останню надію, він не використав його, щоби зненацька вбити злощасне створіння. Урешті-решт, зібравши всю свою мужність, він перестрибнув у темряві через Ґолума і помчав униз тунелем, а йому навздогін лунали зойки ненависті й відчаю: «Злодій, злодій! Торбин! Ми ненавидимо його навіки!»

Цікаво, що своїм супутникам Більбо спочатку розповів трохи іншу історію. Ніби Ґолум пообіцяв йому подарунок, якщо він виграє гру; та коли Ґолум пішов, аби принести його зі свого острівця, то побачив, що скарбу — чарівного персня, давним-давно подарованого на уродини, — немає. Більбо здогадався, що це був саме той, який він знайшов, а оскільки він уже виграв гру, то перстень законно мав належати йому. Але становище було скрутне, тож він нічого про це не сказав і змусив Ґолума, замість обіцяного подарунка, провести його до виходу. Так він написав у своїх спогадах і, здається, не змінив ані слова, навіть після Ради в Елронда. Очевидно, його оповідь з'явилась у першому творі «Червоної книги», а також у кількох копіях і витягах із неї. Та у багатьох копіях міститься правдива історія (як альтернативна), безперечно, з нотаток Фродо чи Семвайза, — адже обоє знали правду, хоч і не хотіли нічого викидати з тексту старого гобіта.

Ґандалф, однак, одразу не повірив у першу історію Більбо і не переставав цікавитися перснем. Нарешті він випитав у Більбо всю правду, хоча вони мало не посварились; утім, чарівник вважав, що правда — понад усе. І хоча він не сказав того Більбо, та його стривожило і стурбувало, що добрий гобіт не розкрив йому правди відразу: на нього це було не схоже. Звісно, вигадка про «подарунок» також була не у стилі гобітів. На цю думку Більбо навело підслухане бурмотіння Ґолума; адже Ґолум справді безліч разів називав перстень своїм «подарунком на уродини». Ґандалфові це також видалося дивним і підозрілим; і йому не вдавалося збагнути суть справи ще багато років, — про що і розкаже ця книга.

Немає особливої потреби розповідати про подальші пригоди Більбо. З допомогою персня він прошмигнув повз орківську сторожу біля воріт і наздогнав своїх товаришів. Потім він часто користався перснем, переважно щоби допомагати друзям, але тримав його в таємниці, скільки міг. Повернувшись додому, він нікому, крім Ґандалфа та Фродо, про нього не розповів; більше ніхто в Ширі не знав про його існування, — принаймні так думав Більбо. Свої нотатки про мандри він давав читати лише Фродо.

Свого меча, Жало, Більбо повісив над каміном, а чудесну кольчугу — дар гномів із драконового скарбу — офірував музею, власне, «Дому метомів» у Великому Ритові. Проте в шухляді у Торбиному Куті він тримав одяг, у якому мандрував — старий плащ із каптуриком; а перстень на гарному ланцюжку завжди був біля нього.

Він повернувся додому в Торбин Кут 22 червня на п'ятдесят другому році життя (1342 Л. Ш.), й нічого надзвичайного в Ширі не відбувалось, аж поки пан Торбин не заходився готуватися до святкування своїх сто одинадцятих уродин (1401 Л. Ш.). Від цього моменту і починається ця Історія.

Примітка до Літопису Ширу

До кінця Третьої Епохи участь гобітів у великих подіях, унаслідок яких Шир приєднали до Відродженого Королівства, пробудила їхнє широке зацікавлення до власної історії; багато переказів, які до того передавали усно, було зібрано та записано. Представники найвизначніших родів, причетних до подій у Королівстві, також стали вивчати давні перекази та легенди. До кінця першого сторіччя Четвертої Епохи в Ширі було вже кілька бібліотек із багатьма історичними книжками та літописами.

Найбільші з цих збірок зберігалися, напевно, у Підвежжі, Великих Сміалах і у Бренді-холі. Цю оповідь із кінця Третьої Епохи взято насамперед із «Червоної книги Західного Пограниччя». Це найважливіше джерело історії Війни за Перстень було назване так тому, що довго зберігалось у Підвежжі, у родині Доброчадів — Вартових Західного Пограниччя. Спершу це був особистий щоденник Більбо, який він брав зі собою до Рівендолу. Фродо привіз його назад у Шир, а разом із ним і окремі аркуші з нотатками, й упродовж 1420-21 років Л. Ш. майже повністю заповнив його сторінки своїми спогадами про Війну. Та крім того, можливо, у червоному портфелі були три великі, оправлені в червону шкіру, томи, які Більбо подарував Фродо на прощання. До тих чотирьох томів у Західному Пограниччі було додано ще п'ятий, у якому містилися коментарі, генеалогії та інші матеріали про гобітів — членів Братства.

Оригінал «Червоної книги» не зберігся, та було зроблено багато копій, особливо з першого тому, для нащадків пана Семвайза. Найважливіша копія, однак, має іншу історію. Вона зберігалась у Великих Сміалах, але написали її в Ґондорі, — ймовірно, на замовлення праправнука Переґріна — і завершили 1592 року Л. Ш. (172 рік Четвертої Епохи). Переписувач додав таку примітку: «Фіндеґіл, Королівський писар, завершив цей твір року 172. Це точна копія всіх подробиць «Книги тана» в Мінас-Тіріті». Та книга була копією «Червоної книги періаннатів», зробленої на прохання короля Елессара, яку подарував йому тан Переґрін, повернувшись у Ґондор 64 року Четвертої Епохи.

Отже, «Книга тана» була першою копією «Червоної книги» й містила те, що згодом було пропущено чи втрачено. У Мінас-Тіріті до неї додали багато приміток і виправлень, особливо в іменах, словах і цитатах із ельфійської мови, а також скорочений варіант тих частин «Історії Араґорна й Арвен», які не стосувалися безпосередньо Війни. Повну історію, як стверджують, написав Барагір, правнук намісника Фарамира, через деякий час після смерті Короля. Та найбільша перевага копії Фіндеґіла в тому, що лише в ній міститься повна збірка «Перекладів із ельфійської», які зробив Більбо. Ці три томи були визнані твором великого вміння та знання, бо саме в них між роками 140З і 1418 він використав усі джерела, доступні в Рівендолі: як усні, так і письмові. Втім, оскільки Фродо ними не часто користувався, бо вони майже цілковито стосувалися Прадавніх Часів, тут про них більше не йтиметься.

Оскільки Меріадок і Переґрін стали главами своїх великих родів і водночас підтримували зв'язки з Роганом і Ґондором, бібліотеки у Цапові й Холмі містили багато такого, що не ввійшло до «Червоної книги». У Бренді-холі було багато праць, присвячених Еріадору й історії Рогану. Деякі з цих творів написав або принаймні почав писати сам Меріадок, хоч у Ширі його здебільшого пам'ятали за «Зіллям Ширу» та за «Літочисленням», де він з'ясовував співвідношення календарів Ширу і Брі з календарями Рівендолу, Ґондору та Рогану. Він також написав невеликий трактат про «Давні слова й імена Ширу», де особливої уваги заслуговує розкриття спррідненості з мовою роганців такого ширського слова, як «метом», і давніх елементів топоніміки.

Книжки у Великих Сміалах були менш цікаві для місцевих гобітів, хоча важливіші для широкого огляду подій. Переґрін не був їхнім автором, але він і його нащадки зібрали багато манускриптів, які написали писарі Ґондору: здебільшого копії чи перекази історій та легенд про Еленділа і його спадкоємців. Тільки тут, у Ширі, можна було знайти ґрунтовні матеріали про історію Нуменору та відродження Саурона. Швидше за все, саме у Великих Сміалах було укладено «Літопис» за матеріалами, які зібрав Меріадок. Хоча подані дати часто неточні, особливо щодо Другої Епохи, вони заслуговують на увагу. Імовірно, що Меріадокові допомагали в Рівендолі, куди він не раз навідувався. Там, хоч Елронда вже не було, разом із Високими Ельфами ще довго жили його сини. Кажуть, Келеборн оселився там після відходу Ґаладріель; утім, немає запису про той день, коли він нарешті пішов у Сірі Гавані, а з ним — і остання жива пам'ять про Прадавні Часи Середземні.