Розділ «ПРОЛОГ»

У давнину всі гобіти жили в земляних норах, принаймні так вони вважають, і в таких оселях вони почувалися дуже затишно; але з часом їм довелося призвичаїтися до інших помешкань. Фактично, в Ширі за часів Більбо переважно лише найбагатші та найбідніші гобіти дотримувалися старого звичаю. Найбідніші й надалі жили в найпримітивніших землянках, справжніх норах, або з одним вікном, або і без жодного; багатші ж будували розкішні оселі, які мало нагадували давні нори. Та не всюди можна було знайти підхожі місця для таких великих і розгалужених тунелів (чи «сміалів», як їх називали); тому на рівнинах і в низинах гобіти, плодячись і розселяючись, почали будувати наземні житла. Насправді навіть у гірських районах і старих поселеннях — як-от у Гобітоні чи Холмі, чи у столичному місті Ширу Великому Ритові, на Білих Схилах, — було багато будинків із дерева, цегли та каменю. Особливо часто такі споруди зводили мірошники, ковалі, линварі, стельмахи й інші ремісники; навіть якщо гобіти і жили в норах, вони здавен споруджували повітки та майстерні.

Звичай зводити будинки і стодоли, кажуть, виник серед тих, хто заселяв Прилуки біля Брендівинної. Гобіти з цього району, зі Східної Чверті, були доволі кремезні, вайлуваті і в негоду носили гномівські черевики. Та з походження вони були радше впертами, на що вказував пушок, який вкривав їхні підборіддя. Ні шерстоноги, ні блідошкіри не мали ані натяку на бороду. Насправді мешканці Прилук і Цапового Краю (на схід від Ріки, який вони згодом заселили) прийшли в Шир із півдня; вони зберегли особливі імена та дивні слова, нечувані до того часу в Ширі.

Імовірно, що вміння будувати й інші мистецтва гобіти перейняли від дунаданів. Утім могли вони навчитися цього і безпосередньо в ельфів, перших наставників людей. Адже Високі Ельфи тоді ще не покидали Середзем'я і жили далеко на заході біля Сірих Гаваней і в інших місцях неподалік від Ширу. Три ельфійські вежі споконвіку стояли на західному кордоні. Місячними ночами їхнє сяйво було видно здалеку. Найвища вежа стояла найдалі, самотою підносячись над зеленим пагорбом. Гобіти Західної Чверті розповідали, що з верхівки цієї вежі видно Море, та, наскільки відомо, ще жоден гобіт на неї не вибирався. Насправді мало хто з гобітів бачив Море, ще менше гобітів ходило ним під вітрилами, і майже ніхто не повертався, щоби щось розповісти. Більшість гобітів сахалася навіть річок і човнів, бо мало хто вмів плавати. І що довше жив і процвітав Шир, то менше гобіти спілкувалися з ельфами: вони стали їх боятись і не довіряли тим, хто мав щось із ними до справи. Море стало для них страшним словом, символом смерті, тож відвернулися вони від пагорбів на заході.

Навички будівничих були запозичені від ельфів чи від людей, але гобіти використовували їх по-своєму. Вежами вони не захоплювалися, їхні будинки зазвичай були довгі, низькі й затишні. Первісні оселі насправді дуже скидалися на перші сміали, криті сіном, соломою чи дерном, із випуклими стінами. Але так у Ширі будували тільки спершу, згодом гобітівське будування змінилось, удосконалилося, — дечого навчилися вони від гномів, а до чогось додумалися самі. Пристрасть до круглих вікон — і навіть дверей — залишилася головною особливістю гобітської архітектури.

Будинки та нори гобітів Ширу здебільшого були великі, й мешкали в них чисельні родини (Більбо та Фродо Торбини як старі парубки були винятками, і не лише в цьому, — взяти хоча би їхню дружбу з ельфами). Інколи, як у сімействах Туків із Великих Сміалів чи Брендіцапів із Бренді-холу, в одному прадідівському багатотунельному маєтку мирно (більш-менш) жило разом багато поколінь родичів. Так чи інак, усі гобіти були дуже сімейним плем'ям і дбали про родинні стосунки. Гобіти вимальовували довгі та розгалужені генеалогічні дерева з незліченними гілками. Маючи справу з гобітами, важливо пам'ятати, хто кому родич і наскільки близький. У цій книзі неможливо вмістити навіть одне генеалогічне дерево, яке б охоплювало бодай найважливіших членів найважливіших сімей на той час, про який оповідає наша повість. Генеалогічні дерева наприкінці «Червоної книги Західного Пограниччя» складають окрему книжечку, й усім, окрім гобітів, вона здавалася би вкрай нудною. А от гобіти кохались у таких речах, особливо цінуючи точність: вони любили читати книжки про те, що їм уже давно відомо, та зате викладено ясно і просто, без зайвої плутанини.

Про люлькове зілля

Був у давніх гобітів іще один дивний звичай, про який варто згадати: вони любили вдихати через глиняні чи дерев'яні люльки дим жевріючого зілля, яке вони називали «люльковим зіллям» або «листям», імовірно, це був різновид тютюну. Походження цього дивного звичаю чи «мистецтва», як його називали гобіти, оповите мороком таємниці. Усе, що можна було дізнатися про нього з давнини, зібрав Меріадок Брендіцап (згодом — господар Цапового Краю), а оскільки і він, і тютюн із Південної Чверті відіграють певну роль у викладеній тут історії, то варто зацитувати уривок зі вступу до його «Зілля Ширу».

«Мистецтво куріння, — стверджує він, — це єдине мистецтво, яке ми можемо вважати нашим власним винаходом. Коли вперше гобіти почали курити, не відомо, та в усіх легендах і родинних переказах обов'язково згадувалося куріння; століттями народ Ширу смалив різні трави, то міцніші, то слабші. Але всі сходяться на тому, що Тобольд Дудар із селища Довгодонного, що в Південній Чверті, перший виростив у своєму саду правдиве люлькове зілля — у дні Ізенґріма Другого, близько року 1070 Л. Ш. У наш час найкращий тютюн і далі вирощують у цій місцевості, особливо сорти, відомі під назвами «Довгодонний листок», «Старий Тобі» та «Південна зірка».

Як Старий Тобі натрапив на цю рослину, не відомо, адже до самої смерті таємниці він так і не розкрив. Він знався на травах, але мандрувати не любив. Подейкують, що замолоду він часто навідувався до Брі, хоча далі, звісно, ніколи не заходив. Тому цілком імовірно, що він довідався про цю рослину саме там, де вона донині росте — на південних схилах пагорба. Гобіти з Брі стверджують, що вони були першими справжніми курцями цієї трави. Вони, звісно ж, твердять, що в усьому випереджають гобітів Ширу, котрих називають «колоністами», та в нашому випадку таке твердження, імовірно, слід визнати правильним. І звичайно, саме з Брі мистецтво куріння справжнього тютюну за останні сторіччя поширилося серед гномів, слідопитів, чарівників і мандрівників, котрі навідували це давнє перехрестя доріг. Отож джерелом і осередком цього мистецтва слід вважати старий заїзд у Брі «Брикливий поні», який утримує родина Кремен із незапам'ятних часів.

Та все ж, спостереження, які я зробив під час подорожей на південь, переконали мене, що саме зілля не є питомим для нашої частини світу, а поширилося воно на північ із низового Андуїну, куди його, маю підозру, завезли Морем люди Вестернесу. Багато його росте в Ґондорі, й там воно рясніше та більше, ніж на Півночі, де його не зустрінеш дичкою, а цвіте воно лише в теплих захищених місцях на кшталт Довгодонного. Люди Ґондору називають його «духмяний ґаленас» і цінують лише пахощі його квітів. Звідти зілля, напевно, ширилося Зеленим Шляхом упродовж багатьох століть від приходу Еленділа до наших днів. Але навіть дунадани з Ґондору не заперечують, що першими почали його курити саме гобіти. Навіть чарівники не додумалися до цього першими. Втім, один чарівник, котрого я знав особисто, давним-давно навчився цього мистецтва і став у ньому таким самим майстром, як і в усьому, за що брався».

Про устрій Ширу

Шир поділений на чотири частини — уже згадувані Чверті: Північну, Південну, Східну та Західну; а кожна з них своєю чергою — на землі, які традиційно називали за іменами давніх шанованих родів, хоча до часу нашої історії нащадки тих родів селились і в інших землях. Майже всі Туки все ще жили в Туковому Краї, але інакше було з іншими родами, зокрема Торбинами чи Мудринами. Крім Чвертей, були ще Східне (Цапів Край) і Західне Пограниччя, останнє приєднане до Ширу в 1462 році Л. Ш.

У ті часи Шир не мав ніякого «уряду». Переважно роди самі залагоджували свої справи. Продукуванню та споживанню їжі вони присвячували більшість свого часу. В усьому іншому вони зазвичай були щедрі й не жадібні, а також цілком помірковані, тому маєтки, садиби, майстерні та крамнички переходили незмінними від покоління до покоління.

Збереглася, звісно ж, давня традиція шанувати великого короля у Форності, або Сівері, як назвали його гобіти, ген аж на півночі за Широм. Але майже тисячу років жодного короля не було, і навіть руїни королівського Сівера поросли травою. Однак гобіти й досі розповідали про дикунів і всіляку нечисть (як-от про тролів), що й не чули про короля. А тому давньому королеві вони приписували всі свої закони; і, звичайно ж, усіх законів вони дотримувалися добровільно, бо були це Правила (так вони казали) і давні, і справедливі.

Зазначмо, що тривалий час рід Туків користувався винятковою шаною; кілька сторіч тому посада тана перейшла до них (від Староцапів), і відтоді найстарший із Туків носив цей титул. Тан головував на Ширському Вічі й очолював Дружину та Ополчення, а оскільки Віче і Дружину скликали тільки в разі небезпеки, чого вже давно не траплялося, то титул тана став просто знаком поваги. Рід Туків усе ще мав особливий пошанівок, бо залишався і великим, і надзвичайно багатим, і в кожному поколінні народжував гобіта з сильним характером, дивними манерами та неспокійною вдачею. Дві останні риси, щоправда, на загал не схвалювали, а просто терпіли (у тих, хто був багатий). Зберігся звичай називати главу сім'ї Господарем Туком, а до імені додавали, при потребі, порядковий номер, наприклад Ізенґрім Другий.

Єдиним реальним посадовцем Ширу був мер Великого Ритова (а також Ширу), котрого обирали кожні сім років під час Вільного Ярмарку, який проводили на Білих Схилах у літень, тобто час літнього сонцестояння. Головним обов'язком мера було очолювати учти на гобітські свята, які відзначали одне за одним. Окрім того, на мера покладали обов'язки Старшого Поштаря та Першого Шерифа, тож він одночасно керував Поштовою Службою і Сторожею. У Ширі це були єдині служби, з них двох Пошта мала найбільше роботи, і листонош було чимало. Не всі гобіти знали грамоту, але вже ті, що знали, безперестанку писали своїм друзям (і окремим родичам), котрі жили на відстані, більшій за післяобідню прогулянку.

Своїх поліцейських чи когось на кшталт них гобіти називали шерифами. Вони, звісно, не носили одностроїв (про такі речі гобіти й не думали), тільки пір'я на капелюхах; а насправді вони були радше лісниками, бо їх більше обходила збитошна звірина, а не громадський лад. У всьому Ширі їх було тільки дванадцятеро, по три в кожній Чверті для Внутрішніх Справ. При потребі набирали більший загін «для обходу кордонів», аби ніякі чужинці, великі чи малі, не накоїли лиха.

У ті часи, коли починається наша історія, число так званих прикордонників помітно зросло. Звідусіль надходили вісті і скарги про дивних чужинців та істот, що нишпорили біля кордонів або і пробиралися через них усередину: перша ознака того, що все було не зовсім так, як має бути і завжди було, за винятком тих правічних часів, про які оповідають казки та легенди. Тільки дехто звернув увагу на цю ознаку, і навіть Більбо не замислювався над тим, що вона віщувала. Шістдесят років минуло, відколи він вирушив у свою незабутню мандрівку, і, постарівши (гобіти нечасто доживали і до ста), він зберіг велику частину багатства, привезеного з далеких країв. Скільки саме залишилося тих скарбів, ніхто не знав, навіть Фродо, його улюблений «небіж». І він усе ще зберігав у таємниці знайдений перстень.

Про те, як було знайдено Перстень

Як розповідається в «Гобіті», одного чудового дня прийшов до Більбо великий чарівник, Ґандалф Сірий, а з ним тринадцятеро гномів: ніхто інші, як Торін Дубощит — нащадок королів і його дванадцять друзів-вигнанців. Разом із ними Більбо, несподівано для самого себе, одного квітневого ранку 1341 року за Літочисленням Ширу вирушив на схід до Долу під Горою в пошуках гномівського добра — великого скарбу королів Еребору. Похід видався успішним, і Дракона, який стеріг скарб, вдалося знищити. І хоча до кінця походу ще було здобуто перемогу в Битві П'яти Військ, загинув Торін і було звершено чимало славних подвигів, — ця подія не надто вплинула би на подальшу історію чи удостоїлася більшої згадки, ніж та побіжна в довгих літописах Третьої Епохи, якби не «випадкова пригода» дорогою. Коли подорожні на шляху до Дикого Краю переходили Імлисті Гори, на них напали орки; і сталося так, що Більбо загубився в чорних орківських копальнях глибоко під горами, і там, у темряві, шукаючи дорогу, намацав під ногами в тунелі якийсь перстень. Він поклав його собі в кишеню. Тоді йому здалося, що це випадкова знахідка.