Розділ «Рік третій»

1

Шелесткі Тополі,

Примарний провулок,

8 вересня

«Коханий,

от і скінчилося літо — літо, упродовж якого я бачила тебе лиш раз, на ті травневі вихідні. І знову я в Шелестких Тополях — розпочинаю третій і останній свій рік у саммерсайдській школі. Ми з Кетрін так гарно провели час у Зелених Дахах, і тут мені страшенно її бракуватиме. Нова вчителька молодших класів — весела маленька особа, пухка, рожевощока й привітна, мов цуценя — але чомусь це все, що я можу про неї сказати. Її сині усміхнені очі не сяють жодною думкою. Вона мила дівчина й завжди такою буде, проте в ній нема чого ВІДКРИВАТИ. А скільки всього можна було відкрити в Кетрін, коли тільки здобути її довіру.

У Шелестких Тополях усе без змін… хоч і не все. Руда корова пішла в найкращий зі світів, як сумовито повідомила мене Ребекка Дью в понеділок за вечерею. Удови хочуть не купувати нову, а брати молоко й вершки в пана Черрі. Це означає, що маленька Елізабет більше не приходитиме до садової хвіртки. Утім, пані Кемпбелл, здається, уже змирилася з тим, що дівчинка буває в нас, коли захоче, тож тепер це байдуже.

Надходить іще одна зміна. Тітонька Кейт сказала, на мій превеликий жаль, буцім вони хочуть віддати Димка, щойно знайдуть для нього нових хазяїв. Коли я запротестувала, вона пояснила, що це треба зробити задля спокою в домі. Ребекка ціле літо нарікала на кота і, схоже, це єдиний спосіб задовольнити її. Сердешний Димко — такий муркотливий, пухнастий, скрадливий котик!

Завтра субота, і я проведу її, наглядаючи за двійнятами пані Раймонд, котра їде в Шарлоттаун на похорон якоїсь родички. Пані Раймонд — удова, що торік оселилася в нашому місті. Ребекка Дью та вдови із Шелестких Тополь — у Саммерсайді справді повно вдів — уважають її „аж надто пишною“ для Саммерсайда, та вона дуже допомогла нам із Кетрін у підготовці вистав драматичного гуртка. А вмівши брати — умій віддавати.

Джеральдові й Джеральдіні вісім років, і з вигляду вони — мов двоє янголят, проте коли я сказала, що проведу з ними суботу, Ребекка Дью скривилася, за її власним висловом, „як середа на п’ятницю“.

— Я люблю дітей, Ребекко, — сказала я.

— Дітей — так, але то ж не діти, а чорти, панію Ширлі. Пані Раймонд воліє не карати дітей, хай що б вони втнули. Каже, буцім хоче, щоб їм жилося „природно“. Люди обманюються, дивлячись на їхні янгольські личка, та я чула, що про них кажуть сусіди. Якось до них було зайшла дружина пастора. Звісно, пані Раймонд сочилася медом у кожнім слові, та коли паніматка збиралася йти, зі сходів на неї градом сипонула цибуля й одна цибулина збила їй з голови капелюшок. „Діти завжди бувають збитошні тоді, коли нам треба, щоб вони поводилися чемно“, — тільки й сказала на те пані Раймонд, так, начеб аж пишалася, що вони в неї такі нестерпні. Вони, бачте, зі Штатів… — мовила Ребекка, ніби це могло все пояснити. Щодо „янкі“ вона упереджена незгірш за пані Лінд».

2

У суботу зранку Енн помандрувала на околицю, де на одній із вуличок, у чепурнім старомоднім котеджі, жили пані Раймонд та її горезвісні двійнята. Пані Раймонд була вже цілком готова до від’їзду, хоч і вбрана, певне, аж надто святково для похорону, особливо зважаючи на розцяцькований квітами капелюшок, приколотий до гладеньких каштанових кіс — та все ж вигляд мала дуже гарний. Восьмилітні двійнята, що успадкували її вроду, сиділи на сходинці з ледь не янгольським виразом ніжних біло-рожевих личок. У них були великі ясно-сині очі й лискуче, пишне золотаве волосся.

Обоє чарівливо всміхнулися, коли мати відрекомендувала їм Енн і повідомила, що мила панна Ширлі ласкаво зголосилася приглянути за ними, доки мама буде на похороні любої тітоньки Елли, і що, звісно, вони будуть чемні й не завдадуть панні Ширлі ані найменшого клопоту, правда ж, дітки?

Дітки серйозно кивнули та спромоглися, хоч це й здавалося геть неможливим, набути ще більш янгольського вигляду.

Пані Раймонд потягла Енн стежиною до хвіртки.

— Вони — усе, що в мене є… тепер, — скорботно проказала жінка. — Може, я дещо й розбестила їх… я знаю, люди так кажуть. Люди завжди найкраще знають, як вам слід виховувати дітей, ви не помічали, панно Ширлі? Та я вважаю, що лагідне слово краще за різку, ви згодні? Я певна, ви дасте з ними раду. Діти завжди знають, із ким можна жартувати, а з ким ні. Ота сердешна панна Прауті з нашої вулиці… якось я лишила їх із нею, але дітки її геть не стерпіли, тож і піддражнили було добряче. Ви ж знаєте, які ці діти. А вона помстилася й розпатякала про них по всьому місті якісь найнеймовірніші вигадки. Але вас вони полюблять і будуть справжніми янголятами, я знаю. Вони жваві, це так — але діти й мусять бути жваві, правда ж? Так гірко бачити заляканих дітей, ви згодні? Я люблю, коли діти поводяться природно, а ви? Надто чемні діти справляють неприродне враження, ви згодні, панно Ширлі? Тільки не дозволяйте їм пускати у ванні кораблики й чалапати ставком, гаразд? Я так боюся, що вони застудяться… Їхній батько помер від запалення легень.

Великі сині очі пані Раймонд, здавалося, от-от приснуть слізьми, та вона мужньо опанувала себе.