Розділ «Рік перший»

Сердешна Поліна здригнулася від самої думки, що їй доведеться носити чепець.[26] Краще вже до кінця своїх днів носити той бридкий капелюх.

— Я буду просто тішитися святу й зовсім не думатиму про свій одяг, — сказала Поліна Енн, коли удвох вони вийшли в сад, щоб набрати для вдів букет лілей та дицентр.

— У мене є план, — мовила Енн, озираючись, щоб пересвідчитися, що пані Гібсон, яка стежила за ними з вікна вітальні, їх не чує. — Пам’ятаєте мою сукню зі сріблясто-сірого попліну? Я позичу вам її на той день.

Збентежена Поліна впустила кошик із квітами, розливши духмяне біло-рожеве море коло ніг Енн.

— О ні, люба, я не зможу… Мама не дозволить.

— Вона нічого про це не знатиме. Слухайте. У суботу вранці ви вберете її під свою чорну сукню. Вона вам пасуватиме. Трохи задовга, але я завтра заколю на ній кілька складок — вони тепер модні. Сукня без комірця, із рукавами до ліктя, тож ніхто нічого не помітить. Коли приїдете в Галл Коув — зніміть чорну сукню, а ввечері лишіть мою сіру там. Я заберу її наступної суботи, коли поїду додому.

— Але ж я, мабуть, уже застара для вашої сукні?

— Нітрохи. Сірий колір можна носити завжди.

— Гадаєте… це буде правильно… обманути маму? — непевно проказала Поліна.

— У цьому випадку — правильно, — відрубала Енн без дрібки сорому. — Ви ж знаєте, Поліно, що не можна йти в чорному на весілля. Це може завдати лиха нареченій.

— Ох, я нізащо не хотіла б нашкодити їй. Та й мама не образиться, звісно. Надіюся, вона добре витримає цю суботу. Боюся лише, що без мене вона ані крихти не з’їсть, як тоді, коли я їздила на похорон кузини Матильди. З нею тоді була пані Прауті, вона й сказала, що мама нічого не їла цілісінький день. Вона так розсердилася… мама розсердилася, що кузина Матильда взяла й померла.

— Вона їстиме. Я про це подбаю.

— Так, ви дасте з нею раду, — кивнула Поліна. — А ви не забудете, люба, вчасно давати їй ліки? Ох, мабуть, мені все ж не варто їхати.

— За той час, що ви там ходили, можна було зібрати сорок букетів, — сердито мовила пані Гібсон. — Нащо вдовам твої квіти, не збагну? Їм своїх не бракує. Довго ж я мусила б нидіти без квітів, якби чекала на букетик від Ребекки Дью. Я вмираю від спраги, та кого це турбує?

У п’ятницю ввечері налякана Поліна подзвонила Енн по телефону. У неї болить горло, і чи не думає панна Ширлі, що це, імовірно, свинка? Енн побігла заспокоювати її, прихопивши із собою поплінову сукню в грубому паперовому пакунку. Пакунок вона сховала в кущі бузку, звідки пізно ввечері, обливаючись холодним потом, його витягла Поліна й віднесла нагору, до кімнатки, де зберігала свої речі й одяг, хоча спати там їй було заборонено. Поліну гризло сумління: а що, як біль у горлі — то кара їй за обман? Але піти на срібне весілля Луїзи в старій бридкій чорній сукні було понад її сили.

Рано-вранці в суботу Енн прийшла до Гібсонів. Сонячні, радісні літні дні завжди робили її чарівнішою та вродливішою. Вона мовби сяяла, як саме сонце, і пливла в золотому повітрі, струнка, наче ті фігури на грецьких вазах. Найпохмуріше місце починало сяяти й жити, щойно там з’являлася Енн.

— Так ідете, наче ввесь світ вам належить, — неприязно мовила пані Гібсон.

— Це ж так і є, — усміхнулася Енн.

— Ох, ви ще така молода, — зверхньо проказала пані Гібсон.

— «Я не стримував серця свого від жодної втіхи»,[27] — процитувала Енн. — Ось вам, пані Гібсон, настанова з Біблії.