Розділ «Рік перший»

— Таж ви знаєте, мамо, що того дня кінь Гарві Вайтера рвонув учвал і ледь не затоптав її на церковнім подвір’ї. Це природно, що Моріс був схвильований.

— Поліно, прошу тебе, не сперечайся. Все одно церковні сходи — то недоречне місце. Проте МОЯ думка більше НІКОГО не цікавить, авжеж. Усі хочуть моєї смерті. Але нехай. У могилі мені тісно не буде. І тобі я вже обридла, що вишу тягарем. Краще б я померла. Нікому я не потрібна.

— Не кажіть так, мамо, — благально мовила Поліна.

— Казатиму. Ти ж оно збираєшся в ті гості, хоча знаєш, що я проти цього.

— Мамо, люба, я не поїду. Я й не думала їхати, коли ви проти. Не хвилюйтеся так.

— То мені вже й трішки розхвилюватися не можна, щоб якось підбадьоритися в цім нуднім житті? Ви ж іще не йдете, панно Ширлі?

Я відчувала, що коли затримаюся, то неминуче збожеволію чи дам ляпаса пані Гібсон, дивлячись просто в її лице, на якому ніс замалим не зливався з підборіддям. Тож я сказала, що мушу перевіряти контрольні роботи.

— Певне, дві такі старі баби як ми — то невеселе товариство для юної дівчини, — зітхнула пані Гібсон. — Поліна сьогодні якась набурмосена — га, Поліно? Онде яка! Хіба дивно, що панна Ширлі не хоче посидіти ще?

Поліна вийшла зі мною на ґанок. Місячне сяйво лилося на її невеличкий садок і мерехтіло на поверхні затоки. Ніжний вітерець перешіптувався з яблунею, усипаною білим цвітом. Повсюди буяла весна… весна… весна! Адже навіть пані Гібсон не могла заборонити сливам квітнути. А лагідні сіро-блакитні Полінині очі сповнилися слізьми.

— Я так хотіла поїхати на срібне весілля Луїзи, — тяжко зітхнула вона із виразом розпачливої смиренності.

— Ви поїдете, — відказала я.

— О ні, люба, ні, я не зможу. Бідолашна мама нізащо не відпустить мене. Я просто викину це з голови. Правда, гарний місяць нині? — додала вона голосно й із силуваною безтурботністю.

— Ніколи не чула, щоб в отім витріщанні на місяць було щось добре, — озвалася з вітальні пані Гібсон. — Годі там щебетати, Поліно, іди сюди й подай мені червоні хутряні капці. Ці туфлі так жахливо муляють. Але всім байдуже до моїх гризот.

Я відчула, що мені й справді байдуже до її гризот. Мила, сердешна Поліна! Та вона матиме вільний день і неодмінно поїде в гості. Це кажу я, Енн Ширлі!

Удома я все розповіла Ребецці Дью та вдовам і ми добряче посміялися, вигадуючи всі ті дошкульні образи, які я могла б жбурнути в пані Гібсон. Тітонька Кейт сумнівається, що мені вдасться умовити пані Гібсон відпустити Поліну з дому, але Ребекка Дью в мене вірить. „Якщо вже ви не зможете, то й ніхто інший не дасть ради“, — сказала вона.

Днями я вечеряла в дружини пана Томаса Прінгла, тієї самої, що не хотіла здавати мені кімнату. (Ребекка Дью каже, що я — найкращий пожилець, якого вона бачила, оскільки мене так часто просять вечеряти деінде). Я дуже рада, що не живу в пані Прінгл. Хоча вона добра й ласкава, і пироги її хвалять її при брамі, та дім її — не Шелесткі Тополі, і стоїть він не в Примарнім провулку, та й вона сама — не тітонька Кейт, тітонька Четті чи Ребекка Дью. Я люблю їх усіх і збираюся прожити тут наступні два роки. Моє крісло в їхнім домі називається „кріслом панни Ширлі“, а тітонька Четті каже, що коли мене немає, Ребекка Дью все одно ставить на стіл мій прибор, „щоб їм не було так самотньо“. Іноді вразливість тітоньки Четті дещо ускладнює наші взаємини, проте вона каже, що тепер нарешті розуміє мене й знає, що, я ніколи не скривджу її навмисне.

З маленькою Елізабет ми тепер ходимо на прогулянки двічі на тиждень. Пані Кемпбелл велить, щоб це було не частіше й у жоднім разі не в неділю. Життя Елізабет повеселішало з настанням весни. Сонячні промені зігрівають навіть їхній старий похмурий особняк, а ззовні він майже гарний попід метушливими тінями дерев. Та все ж вона воліє тікати з нього, коли тільки має можливість. Інколи ми йдемо до центру міста, де Елізабет розглядає барвисті вітрини крамниць, але частіше — якнайдалі заходимо „дорогою, що веде на край світу“, захоплено й зацікавлено розглядаючи далекі зелені пагорби, що туляться один до одного, і минаючи кожен поворот, так, мовби за ним на нас чекає Завтра.

Коли настане Завтра, Елізабет хоче „поїхати до Філадельфії й побачити ангела в церкві“.[25] Я не сказала їй — і ніколи не скажу, — що Філадельфія, про яку писав Іван Богослов — це не та Філадельфія, що розташована в штаті Пенсильванія. Ми й без того надто швидко мусимо прощатися з ілюзіями. Та й хтозна, що буде в Завтра, навіть коли ми туди й потрапимо. А може, там повсюди ходять ангели.

Інколи ми дивимося, як у гавань із погожим вітром лискучою сонячною доріжкою, розтинаючи прозоре весняне повітря, заходять кораблі, і Елізабет міркує, чи не може її батько бути на котромусь із них. Вона так сподівається, що колись він усе-таки повернеться. Хтозна, чому він досі не приїхав. Я певна: він не зволікав би, якби знав, яка гарна в нього донечка, що так розпачливо чекає тут на нього. Мабуть, він і не думає, що вона вже велика — досі бачить її тим немовлям, що забрало життя його дружини.

Добігає кінця перший рік моєї роботи в Саммерсайдській середній школі. Перший семестр був жахливий, зате другий — надзвичайно приємний. Прінгли — ДИВОВИЖНІ ЛЮДИ! Як я могла порівнювати їх із Паями? Нині Сід Прінгл подарував мені букетик триліуму. Джен закінчує цей рік відмінницею, і подейкують, що панна Еллен каже, буцім я — перша вчителька, яка справді „зрозуміла цю дитину“. Єдина ложка дьогтю в моїй бочці меду — це Кетрін Брук, яка досі тримається зі мною холодно й вороже. Я, певно, більше й не намагатимуся потоваришувати з нею. Зрештою, усьому є межа, як каже Ребекка Дью.