Розділ «Рік перший»

— Заварювати чай мене навчила Марілла Катберт. Вам сподобається. Та спершу я вивезу вас на ґанок, щоб ви потішилися сонцю.

— Я вже багато років не виходжу з дому, — запротестувала пані Гібсон.

— О, сьогодні такий гарний день, сонце вам нітрохи не зашкодить. Подивитесь, як цвіте дика яблуня — із кімнати її не видно. І вітер сьогодні південний, тож до вас долине ще й запах конюшини з лук Нормана Джонсона. Я принесу чай, ми разом вип’ємо по чашці, а тоді я візьму вишивання — і ми будемо сидіти вдвох і пліткувати про кожного, хто йтиме вулицею.

— Пліток я не схвалюю, — суворо заявила пані Гібсон. — Це не по-християнському. Ану скажіть мені, то все ваші власні коси?

— Усі до останньої волосини, — засміялася Енн.

— Шкода, що такі руді. Хоча руде волосся тепер наче й модне. І сміх ваш мені подобається. Нервове хихотіння Поліни завжди мене дратувало. Ну, коли вже я мушу вийти з дому — що вдієш? Я, мабуть, застуджуся й помру, але винні в тім будете ви, панно Ширлі. Не забувайте — я маю вже повних вісімдесят років, хоча старий Деві Екем і розповідає всім довкола, що мені лише сімдесят дев’ять. Його мати була з Воттів, а Вотти страшенно заздрісні люди.

Енн спритно викотила візок на ґанок і довела, що вміє поправляти й збивати подушки. Невдовзі вона принесла чай, що здобув похвалу від пані Гібсон.

— Так, це можна пити, панно Ширлі. Боже, цілісінький рік мені довелося прожити на самій рідкій їжі. Ніхто не думав, що я видряпаюся. Та я й сама вважаю — краще б я тоді померла. Оце та яблуня, що ви її так нахвалювали?

— Так. Правда, вона дивовижна — біла на тлі густо-блакитного неба?

— Я не надто поетична, — тільки й мовила на те пані Гібсон. Та після двох чашок чаю настрій у неї став значно погідніший, і час до обіду промайнув дуже швидко.

— Я піду все приготую, а тоді накрию тут маленький столик.

— Е ні, панночко. Ці мавпячі витівки не для мене! Їсти в усіх на очах — та люди скажуть, що я геть здуріла. Тут, безперечно, дуже гарно — хоч від запаху конюшини мене завжди нудить, — і ранок минув швидше, ніж то звично буває, але надворі я не їстиму. Я не циганка. Глядіть, помийте руки як слід, перш ніж куховарити. Онде пані Сторі, знову гостей чекає. Розвісила всі свої найкращі простирадла. Та хіба то гостинність? Просто хоче похвалитися. Її мати була з Кері.

Обід, який приготувала Енн, удовольнив навіть смак пані Гібсон.

— Не думала я, що ті, хто пише для журналів, уміють іще й варити їсти. Але, звісно, вас виховала Марілла Катберт. Її мати була із Джонсонів. Поліна, мабуть, об’їсться до нудоти на тім весіллі. Ніколи міри не чула — уся в батька. Я бачила, як він наминав полуницю, хоч і знав, що за годину буде корчитись від болю. Я не показувала вам його портрета, панно Ширлі? Ходіть у гостьову кімнату й принесіть. Він під ліжком. Глядіть не зазирайте там ні в які шухляди. Але присядьте й подивіться, чи немає клубків пилу під комодом. Я не довіряю Поліні… Так, це він. Його мати була з Вокерів. Тепер таких чоловіків немає. Ми живемо в час виродження, панно Ширлі.

— Гомер казав те саме за вісім століть до нашої ери, — усміхнулася Енн.

— Ті старозавітні пророки часом тільки й могли, що бурчати, — відказала пані Гібсон. — Ви, може, не повірите, панно Ширлі, та мій чоловік мав доволі широкі погляди. Я чула, ви заручені… зі студентом-медиком. Ті студенти, мабуть, усі п’яниці — вони мусять пити, щоб витримати лекції в анатомічному театрі. Нізащо не виходьте за п’яницю, панно Ширлі… чи за того, хто нездатен заробити. На мріях та місячнім сяйві довго не протягнеш, це я напевне знаю. Глядіть, як митимете посуд — почистьте раковину й виполощіть ганчірки. Я не зношу масних ганчірок. І нагодуйте, певне, пса. Він так погладшав — це Поліна його розгодовує. Мабуть, нам таки доведеться спекатись його.

— О, не робіть цього, пані Гібсон. У місті часто стаються грабунки, та й дім ваш тут, у глушині, далеко від решти. Вам потрібен захист.

— Ох, мені байдуже, робіть, як знаєте. Я на все згодна, аби ні з ким не сперечатися, надто коли мені так дивно коле в потилиці. Мабуть, мене скоро нагла кров заллє.

— Вам треба поспати — тоді одразу полегшає. Я вкрию вас пледом і опущу спинку крісла. Може, вивезти вас на ґанок, щоб ви поспали там?

— Спати в усіх на очах! То ще гірше, ніж їсти надворі. У вас такі дивні фантазії. Лишіть мене тут, у вітальні — опустіть хіба штори й зачиніть двері, щоб у кімнаті не товклися мухи. Вам і самій корисно побути трохи в тиші, коли ви так безупинно базікаєте.