Розділ «Рік перший»

До наступного ранку Софі вивчила роль. Щодня після уроків дівчина йшла з Енн до Шелестких Тополь, де вони у башті вдвох розучували текст. Скромна й непримітна Софі мала надзвичайно жвавий розум, тож удвох їм було дуже весело. Прем’єра мала відбутися останньої листопадової п’ятниці в залі міського правління; виставу широко рекламували, і всі квитки були розпродані заздалегідь. Упродовж двох вечорів Енн та Кетрін прикрашали залу, був найнятий оркестр, а із Шарлоттауна мала приїхати славетна співачка, щоб виступати в перервах між актами. Генеральна репетиція минула успішно. Джен грала пречудово; решта учасників вистави трималися на тому ж рівні. У п’ятницю вранці Джен не прийшла до школи; по обіді її мати надіслала записку: мовляв, у Джен дуже болить горло, вони бояться, чи це не ангіна. Їм дуже прикро, та про її участь у виставі не може бути й мови.

Енн і Кетрін обмінялися стривоженими поглядами.

— Доведеться відкласти виставу, — поволі мовила Кетрін. — Це катастрофа. Наближається грудень, коли й без того багато різдвяних розваг. Я від найпершого дня вважала, що ставити п’єсу в такий час нерозумно.

— Ми не будемо нічого відкладати, — заперечила Енн; очі її в ту мить зеленіли незгірше, ніж у Джен. Вона не збиралася казати це Кетрін Брук, та розуміла, що ангіна загрожувала Джен не більше, ніж їй самій. То був зумисний, добре продуманий намір — байдуже, чи брали в ньому участь інші Прінгли — зірвати виставу лиш тому, що її затіяла вона, Енн Ширлі.

— О, якщо ви так хочете, звісно, — неприязно стенула плечима Кетрін. — Та що ж ви вдієте? Знайдете когось, хто читатиме текст із аркуша? Це зруйнує виставу. Марія — головна героїня.

— Софі Сінклер може зіграти цю роль незгірше за Джен. Костюм їй добре пасуватиме — на щастя, шили його ви, і він лишився у вас, а не в Джен.

Прем’єра відбулася того вечора при повній залі. Щаслива Софі грала Марію — була Марією, що ніколи не вдалося б Джен, виглядала Марією у пишній оксамитовій сукні з високим коміром та коштовних прикрасах. Однокласники, що досі бачили Софі лише в тьмяних, куцих та негарних саржевих платтях, безформних пальтах і старих пошарпаних капелюхах, дивилися на неї із захватом. Вони тут-таки й вирішили запросити її в драматичний гурток — Енн сама сплатила за неї вступний внесок, — і відтоді Софі ввійшла до числа учнів, на яких «зважали» в Саммерсайдській середній школі. А проте ніхто не міг собі ще навіть уявити — і найменше сама Софі, — що того вечора вона зробила перший крок на шляху до слави. За двадцять років Софі Сінклер належало стати однією з найкращих акторок Америки. Та жодні овації, вочевидь, не відлунювали їй у вухах так солодко, як гучні, щирі оплески, під які опустилася того вечора завіса в залі Саммерсайдського міського правління.

Пані Прінгл переказала своїй доньці Джен новини про виставу, від яких очі в цього дівчиська напевне позеленіли б, якби й без того не були зелені. Цього разу, як палко заявила Ребекка Дью, Джен дістала по заслузі. Імовірно, це й спричинило образи, які вона вивергнула у своєму творі на адресу Енн.

До старого цвинтаря Енн дійшла стежиною, що пролягала, мов борозна, між високих, укритих мохом кам’яних насипів, порослих султанами замерзлих папоротей. Уздовж стежини, на рівній відстані одна від одної, темні на тлі віддалених пагорбів, росли стрункі тополі, з яких іще не зірвали останніх листочків суворі вітри пізньої осені. Сам цвинтар, де чи не половина старих надгробків перехнябилася, щільним колом оточили високі похмурі ялини. Енн не сподівалася зустріти когось на цвинтарі й була заскочена, одразу при вході побачивши панну Валентину Кортлоу — жінку з довгим, шляхетної форми носом, тонкими вустами, тендітними похилими плечима й незмінно благородними рисами та манерами. Звісно, Енн, як і всі в Саммерсайді, добре знала панну Валентину — найкращу з-поміж тамтешніх кравчинь, котрій було відомо все, варте уваги, про всіх — живих чи померлих. Енн воліла прогулятися на самоті, читаючи старі химерні написи на могильних каменях та розгадуючи імена давно спочилих закоханих, що видніли з-під заростей лишайників. Та їй не вдалося втекти від панни Валентини, яка взяла її попід руку й повела цвинтарем, де членів родини Кортлоу було поховано не менше, аніж Прінглів. Панна Валентина не мала ані краплі прінглівської крові; її небіж був одним із улюблених учнів Енн. Отож, чемна розмова з нею не вимагала особливих зусиль, коли тільки не натякати, буцім панна Валентина «заробляє на прожиття шитвом» — це питання для неї було надзвичайно дражливе.

— Я рада, що прийшла сюди нині, — мовила панна Валентина. — Можу розповісти вам про кожного, хто тут лежить. Я завжди казала: щоб на цвинтарі було цікаво, треба все-все знати про покійників. На цьому цвинтарі мені подобається більше, ніж на новім. Тут лежать хіба старі сімейства, а всілякий набрід — на новім. Кортлоу поховані отут. Боже правий, скільки ж похоронів відбулося в нашій родині!

— Як і в кожній старій родині, мабуть, — озвалася Енн, бо ж панна Валентина явно чекала від неї якоїсь відповіді.

— Та в жодній їх не було стільки, як у нашій, — ревниво відказала панна Валентина. — Ми дуже схильні до сухот. Із наших рідних більшість від них і померла. Ось могила моєї тітоньки Бессі. Коли й була на землі свята жінка, то це вона. Хоч побалакати цікавіше вдавалося з її сестрою, тітонькою Сесилією. Коли востаннє я прийшла до неї, вона сказала: «Сідай, мила, сідай. Я помру нині десять хвилин по одинадцятій, та чом би нам гарненько не попліткувати наостанок?» І що найдивніше, панно Ширлі — вона таки померла того ж дня десять хвилин по одинадцятій! Ви можете пояснити, звідки вона це знала?

Ні, пояснити цього Енн не могла.

— А тут лежить мій прапрадід Кортлоу. Сюди він приїхав у 1760 році, а на прожиття заробляв тим, що робив веретена. Я чула, начебто всього він виготовив їх щонайменше тисячу чотириста. Коли він помер і пастор зачитав на похороні текст «Діла їхні йдуть за ними слідом»,[15] старий Майром Прінгл заявив, що в такому разі шлях на небеса за моїм прапрадідом буде ввесь забитий веретенами. Вам не здається, панно Ширлі, що такий жарт не виказує доброго смаку?

Якби ці слова належали не Прінглові, Енн, вочевидь, не проказала б так рішуче: «Звісно, не виказує», споглядаючи при цьому надгробок із вирізьбленим на нім черепом та кістками прискіпливо, мовби мала величезний сумнів щодо того, чи виказує добрий смак і ця могильна прикраса.

— Тут лежить моя кузина Дора. Вона тричі була заміжня, та жоден її чоловік довго не протягнув. Сердешна, так і не пощастило їй відшукати здорового. Останній її чоловік, Бенджамін Беннінг, — він лежить не тут, а в Лоувейлі, поряд зі своєю першою жінкою, — той ніяк не хотів умирати. Дора казала, що там на нього чекає кращий світ. А бідолашний Бен відповідав: «Хтозна, хтозна… Може, і так, але мені й у цьому, гріховному, начеб як незле». Він випробував шістдесят один засіб, та попри це ще довгенько прожив. А тут — уся родина дядька Девіда Кортлоу. У ногах кожної могили трояндовий кущ — і, Боже правий, як вони квітнуть! Я щоліта приходжу сюди, зрізаю троянди й ставлю їх до вази — бо ж прикро було б, якби вони намарне відцвіли, чи не так?

— Мабуть… мабуть, так.

— Тут лежить моя сердешна менша сестра Гаррієт, — зітхнула панна Валентина. — Розкішні коси мала — на колір схожі, як у вас, лиш не такі руді. Вони колін їй сягали. Гаррієт була заручена, коли померла. Я чула, що ви теж заручені. Я ніколи не хотіла вийти заміж, та побути зарученою, мені здається, було б дуже приємно. Звісно, я мала таку можливість. Мабуть, надто перебірлива була — але дівчина з родини Кортлоу не може вийти за першого-ліпшого, ви згодні?

Очевидно було, що не може.

— Френк Дігбі — він лежить отам, під сумахом[16] — якось був мені освідчився. Шкода було йому відмовляти — але ж Дігбі! Він побрався із Джорджиною Труп. Вона завжди трохи спізнювалася до церкви, щоб усім своїми сукнями похизуватися. Боже правий, як вона любила гарний одяг! Її поховали в такій розкішній блакитній сукні — то я їй пошила до чийогось весілля, а вона вбрала її на власний похорон, бідолашна. У неї було трійко дуже милих дітлахів. Вони завжди сиділи в церкві попереду мене, а я пригощала їх цукерками. Як ви гадаєте, панно Ширлі, то не дуже зле — давати дітям цукерки в церкві? Не льодяники — у льодяниках є щось релігійне, вам не здається? Та вони, біднятка, їх не любили.