Розділ «Рік перший»

— О, я цього й не прошу. Ви хіба пильнуйте, як будете десь у гостях, і коли знайдете якісь старі щоденники, мапи чи ще щось, позичте їх для мене. Ви не уявляєте, які цікаві факти трапляються мені в старих щоденниках — маленькі клаптики справжніх життів, що роблять перших поселенців такими близькими нам. Я хочу включити їх до своєї книжки, разом зі статистичними даними та генеалогічними таблицями.

Енн запитала пані Брайс, чи не збереглося в них удома якихось старих документів. Пані Брайс похитала головою:

— Як я знаю, то ні. Ото хіба що, — пожвавішала вона, — там є скринька дядька Енді: може, ви собі щось і віднайдете. Він плавав був зі старим капітаном Авраамом. Піду запитаю Дункана, чи можна вам у ній покопатися.

Дункан відповів, що Енн може «копатися» в скриньці, скільки забажає, а все, що знайде, узяти собі. Він-бо так чи так збирався те все спалити, а в скриньку поскладати інструменти. Енн «копалася» довгенько, та знайшла хіба старий пожовклий щоденник, чи то бортовий журнал, який Енді Брайс вів, здавалося, усі ті роки, що проплавав на кораблі. Непогідний ранок Енн провела, читаючи журнал із цікавістю й задоволенням. Енді був досвідченим морським вовком і часто виходив у плавання з капітаном Авраамом Прінглом, яким надзвичайно захоплювався. Щоденник був повен неграмотних, кострубатих похвал на адресу капітана, його відваги й кмітливості, надто в оповіді про одну виснажливу експедицію довкола мису Горн. Утім, захват Енді геть не поширювався на Авраамового брата Майрома, який також був капітаном, але на іншому судні.

«Сьогодні були в Майрома Прінгла. Він россердився на жінку і скочив хлюпнув їй водою зі склянки в лице.

Майром приїхав додому. Їхній корабель згорів і вони пересіли в шлюпки. Ледь не вмерли з голоду. Тоді застрелився Джонас Селкірк, а вони його з’їли. Їли три дні, а тоді їх підібрала „Мері Дж.“. Майром сам розказав мені. Мабуть, думав, що це добрий жарт».

Енн здригнулася, читаючи цей останній запис, далеко страшніший від тієї спокійної байдужості, з якою Енді описував моторошні факти. Потім замислилася — у щоденнику не було нічого цікавого для пані Стентон, проте, можливо, його захочуть узяти собі панна Сара та панна Еллен? Адже там стільки йдеться про їхнього любого батька. Мабуть, варто надіслати щоденник до Кленового Пагорба. Дункан Брайс дозволив їй робити з ним усе, що завгодно.

Ні, не варто. Нащо їй намагатися тішити їх та їхню пиху, надмірну й без усякої додаткової поживи? Прінгли постановили собі вигнати її зі школи, і в цьому досягли великих успіхів. Вони разом з усім їхнім кланом виявилися сильніші.

Вілфред віз її надвечір до Шелестких Тополь, і обоє вони були щасливі. Енн удалося вмовити Дункана Брайса дозволити хлопцеві закінчити навчальний рік.

— Тоді я вступлю до Королівської вчительської семінарії, а ще за рік почну вчителювати й навчатися сам, — мовив Вілфред. — Як я зможу віддячити вам, панно Ширлі? Дядько не хотів нікого слухати, та ви йому сподобалися. Він сказав мені там, в оборі: «Руді жінки можуть крутити мною, як захочуть». Але то все не через ваші коси, панно Ширлі, хоч вони й дуже гарні, а просто тому, що це… ви.

О другій ночі Енн прокинулася з думкою, що, певне, слід таки надіслати щоденник Енді Брайса до Кленового Пагорба. Зрештою, старі панни їй навіть трішки подобалися. І в них майже зовсім нічого не було, що зігрівало б душу — окрім гордості за батька. О третій вона прокинулася ще раз і вирішила, що не надсилатиме нічого. Панна Сара вдає, буцім недочуває — е, ні! О четвертій Енн завагалася знову, і врешті-решт постановила собі таки надіслати щоденник. Вона не буде ницою. Бути ницою, як Паї, здавалося їй бридким.

Отак вирішивши, Енн спокійно й глибоко заснула, міркуючи про те, як гарно буває прокинутися вночі під звуки заметілі, що стугонить довкола башти, а тоді затишно вкластися попід ковдрою й знову поринути в царство снів.

Уранці в понеділок вона охайно загорнула старий щоденник у папір і надіслала панні Сарі з короткою запискою:

Вельмишановна панно Прінгл!

Припускаю, що Вас може зацікавити цей щоденник. Пан Брайс дав його мені для пані Стентон, яка пише історію нашого острова. Утім, їй для роботи він навряд чи знадобиться, а Ви, імовірно, захочете лишити його собі.

Щиро Ваша,

Енн Ширлі.

«Як неприязно, — подумала Енн, — та я просто не можу писати їм щиро. Не здивуюся, коли вони бундючно пришлють мені його назад».

У ніжних блакитних сутінках того раннього зимового надвечір’я Ребекка Дью пережила найбільше потрясіння у своїм житті. Екіпаж власниць Кленового Пагорба проїхав дірчастим снігом уздовж Примарного провулку й спинився побіля Шелестких Тополь. З екіпажа вийшла панна Еллен, а за нею, на превеликий подив усіх свідків цієї сцени, — панна Сара, що вже десять років нікуди не виходила з дому.

— Вони йдуть до парадних дверей! — нажахано скрикнула Ребекка Дью.