Розділ «Рік перший»

— Жінка, — щоразу, як Елізабет промовляє слово „Жінка“, я уявляю собі цю стару у вигляді великої сердитої літери „Ж“ — сухореброю й незграбною. — Мабуть, воно й справді так, інакше він приїздив би до мене.

Того вечора вона була Бет — вона говорить про батька лише тоді, коли почувається Бет. Коли вона Бетті — позаочі дражнить бабусю й Жінку, а тоді стає Елсі й шкодує про це, і хоче зізнатись, але боїться. Зрідка вона стає Елізабет — і тоді в неї личко істоти, що наслухає казкову музику й розуміє мову троянд і квітів конюшини. Вона дивовижна дитина, Гілберте — чутлива, мов тонкі листки на шелестких тополях, і я дуже її люблю. І як же я лютую від самої думки, що ті бабиська змушують її лягати спати в темряві!

— Жінка сказала, що я вже велика, тож мушу спати без світла. Але, панно Ширлі, у темряві я мовби зовсім маленька, бо ніч така величезна й жахлива. І ще в моїй кімнаті стоїть опудало ворони, а я його боюся. Жінка сказала, що воно видзьобає мені очі, якщо я буду плакати. Але я не вірю в це, панно Ширлі, та все одно мені страшно.

У темряві всі речі ШЕПОЧУТЬСЯ між собою. Але в Завтра я нічого не боятимуся — навіть того, що мене вкрадуть.

— Елізабет, але ж тебе ніхто не вкраде.

— Жінка сказала, що вкрадуть, коли я ходитиму сама чи розмовлятиму із чужими. Але ви — не чужа, так, панно Ширлі?

— Звісно, мила. Ми з тобою завжди були знайомі в Завтра, — відповіла я».

4

Шелесткі Тополі,

Примарний провулок,

Саммерсайд,

10 листопада

«Коханий!

Досі найбільшим моїм ворогом був той, хто повсякчас псував кінчик мого пера. Та я не можу довго сердитися на Ребекку Дью за те, що вона бере моє перо, щоб переписувати рецепти, доки я в школі. Ось нині вона знову це зробила, і ти цього разу не одержиш ані довгого, ані любовного листа.

Най-найкоханіший!

Щойно стихла остання пісня цвіркуна. Вечори настали такі холодні, що Ребекка Дью принесла до моєї кімнати невеличку круглобоку довгасту грубку. За це я пробачаю їй своє перо. Ця жінка може воістину все; а ще вона завжди розпалює в грубці вогонь до мого повернення зі школи. Грубка малесенька — я могла б узяти її в руки. На своїх чотирьох кривуватих залізних ніжках вона нагадує кумедного чорного песика. Та коли закласти в неї трісок і запалити — вона розквітає, мов рожева троянда, від неї лине дивовижне тепло й невимовний затишок. І зараз я сиджу біля неї, умостивши ноги на цегляній підставці і, поклавши папір на коліна, шкрябаю тобі цього листа.

Усе місто — чи майже все — на танцях у Гарді Прінгла. Мене не запросили, і Ребекка Дью обурилася цим настільки, що я співчуваю Димкові. Та щойно згадаю доньку цього Гарді, Майру, вродливу, але геть нетямущу, яка намагалася в контрольній роботі довести, буцім сума квадратів катетів дорівнює квадратові ГІПОТАМУЗИ, як прощаю ввесь прінглівський клан. Минулого тижня вона заявила, що шибениця — це „збитошне дівчисько“! Утім, будьмо справедливі — кумедні помилки роблять не самі лише Прінгли. Нещодавно Блейк Фентон назвав алігатора „величезною комахою“. Отакі вони, радощі вчительського життя!

Здається, скоро піде сніг. Люблю ці останні осінні вечори. „Вітер гне дерева долу“,[13] і моя затишна кімнатка стає ще затишніша. Сьогодні з осик упадуть останні золоті листки.

Я повечеряла вже нібито в усіх родинах своїх учнів, у самому Саммерсайді та в передмісті. І, ох, Гілберте, як мені набрид гарбузовий джем! У домі нашої мрії його ніколи, ніколи не буде!

Майже всюди, де я вечеряла минулого місяця, до столу подавали гарбузовий джем. Першого разу він мені сподобався — такий золотавий, що мені здалося, наче він із сонячного сяйва, — тож я необачно висловила свій захват. Пішла чутка, що я обожнюю гарбузовий джем, тож усі подавали його спеціально для мене. Учора я вечеряла в пана Гамільтона, і Ребекка Дью запевнила мене, що там гарбузового джему не буде, бо з Гамільтонів його ніхто не любить. Та коли ми сіли за стіл, поміж страв я уздріла незмінну розетку з гарбузовим джемом!