Розділ «Пол Стюарт, Кріс Рідел У нетрях Темнолісу»

Ховаючись за кам’яним кругляком, на тому боці струмка сиділа… дівчинка. Атож, чав-чава не було й близько! Натомість була дівчинка з блідою, майже прозорою шкірою та вогняно-рудими косами. Хоч якась, а все ж компанія.

— Агов! — гукнув Живчик. — Я…

Та дівчинка зникла з очей. Живчик зірвався на ноги.

— Гей! — закричав він, бредучи на той бік струмка. І чому б їй не почекати на хлопця? Живчик вискочив на берег і видерся на кругляк. Трохи неподалік побачив дівчинку, яка ховалася за деревом.

— Я тебе не скривджу, — бубонів він собі під ніс. — Я добрий. Я чесний!

Та поки він добіг до дерева, дівчинки там уже не було. Він бачив, як вона озирнулася на нього і зникла в колихких заростях трави велички. Живчик кинувся за нею. Йому хотілося, щоб вона зупинилася, повернулася, озвалася до нього словом. Він біг і біг. Повз дерева, через просіки — весь час назирці, але так ні разу й не наблизившись.

Забігши за широченний, обплетений плющем стовбур, дівчина озирнулася втретє. Живчик відчув, як у нього на потилиці стає дибки волосся; настовбурчилася шерсть на накидці з волорогової шкури. А що, як дівчина і гадки не має перевіряти, чи пощастило їй від нього втекти? Може, вона просто хоче знати, чи біжить він за нею і досі?

Він біг далі, але вже обачніше. Забіг за дерево. Дівчинки ніде не було видно. Живчик скинув очима на верховіття. Серце шалено калатало, в потилиці поколювало. Будь-хто міг причаїтися в ряснолисті, чекаючи слушної миті для нападу, хто завгодно.

Живчик торкнувся своїх оберегів. Ступив крок уперед. Де ж ця дівчинка? Чи, може, це якась жахлива пастка?..

— Ой-ой-ой! — заверещав Живчик.

Під ним розступилася земля, і хлопець полетів униз. Він провалився крізь землю і покотився далі якимось довгим звивистим тунелем. Удар, ще удар, перекид, знов удар, перекид, стук, грюк і — плюх! Він гепнувся на грубий шар м’якої соломи.

Живчик здивовано задер голову. Все кружляло перед ним. Жовті вогні, покручене коріння і — чотири обличчя, які дивилися на нього згори.

— Де тебе носить? — запитували двоє з них. — Ти знаєш, я не люблю, коли ти вибираєшся нагору. Там надто небезпечно. Ось побачиш, дівчинко моя, одного чудового дня ти потрапиш до темнолесникових лабет, далебі.

— Я зможу дати собі раду, — похмуро відповідали двоє інших облич. Живчик труснув головою. Чотири мармизи перетворилися на дві. Голова, ближча до нього, була більша, мала налиті кров’ю очі та зморшкуваті губи.

— А це що? — буркнула вона. — О, Маг, що ти притарабанила з собою за цим разом?

Дівчинка з блідою шкірою погладила Живчика по голові.

— Воно бігло за мною до самого дому, мамусю, — сказала вона. — Можна я залишу його собі?

Старша жінка випросталася, згорнула руки на грудях і, гучно втягнувши повітря, набундючилась. Вона зміряла Живчика підозріливим поглядом.

— Сподіваюсь, він не з отих пустобрех, — зауважила вона. — Я попереджала тебе — говорючій звірині сюди зась.

Живчик тривожно ковтнув повітря. Маг похитала головою.