Розділ «Пол Стюарт, Кріс Рідел У нетрях Темнолісу»

— Що це таке? — запитала вона уже вдруге.

Та Живчика мало цікавили негаразди гоблінів. Це був його шанс накивати п’ятами. Якщо зв’язати докупи дві прихватки, він міг би злізти на долівку. Живчик протиснувся між казанами, але занадто сквапно. У хапанині він зачепив одну з посудин і тепер міг лишень стояти і з жахом спостерігати, як казан хилиться у протилежний від нього бік. На мить він застиг на краю, а потім гримнув на підлогу, наробивши страшенного стуку-грюку.

— Ой лишенько! — скрикнула матка і з завидною спритністю зірвалася на ноги. Вона побачила перекинутий казан. І помітила Живчика.

— Ага! — закричала вона блискаючи очима-намистинками. — Ще один паразит! І де — біля моїх медоварних казанів!

Схопивши свою швабру, вона виставила її наперед і рішучим кроком рушила до печі. Живчик закляк на місці і трусився. Паніматка замахнулася шваброю і… заціпеніла. Вираз люті на її обличчі змінився виразом невимовного жаху.

— Ти… ти ж не падав у мед, правда? — запитала вона. — Скажи, що не падав. Що ти не осквернив його. Що ти його не споганив… ти, бридке мерзенне ледащо! Якщо мед скисне, чекай чого завгодно. Будь-чого! Мої дітки знавісніють, еге ж. Ти не знаєш…

Ту ж мить за її спиною розчахнулися двері й розітнувся лютий вереск:

— Осьдечки вона!

Крутнувшись на місці, Пані-матка повернулася до них.

— Хлопчики, хлоп’ята, — ласкаво мовила вона. — Ви ж знаєте, на кухню вам зась.

— Хапайте її! — заверещали гобліни. — Вона завзялася потруїти нас.

— Ні, неправда, — заскиглила Пані-матка, задкуючи від щільної лави гоблінів, що сунула на неї. Вона повернулася, звела догори пухку руку і показала грубезним пальцем на Живчика.

— То було... воно! — заверещала вона. — То воно впало у казан з медом.

Гобліни й вухом не повели.

— Покажімо їй! — казилися вони.

Ще мить — і гобліни обпали Пані-матку з голови до п’ят. Десятки гоблінів. Із криками та вересками вони кинули її на землю і покотили по долівці, по липучій кухонній долівці, через усю кухню — до смітникової ляди.

— Просто страва не… о-о-ой… не вдалася, — харчала вона. — Я… а-а-а… мій живіт!.. Я зрихтую ще раз.

Глухі до її пояснень та обіцянок, гобліни вже запихали в отвір голову Пані-матки. Її дедалі розпачливіший голос став звучати приглушено. Вони гопцювали по її тілу, силкуючись проштовхнути Пані-матку у вузьку дучку. Вони топталися по ній, трамбували її, гамселили руками і ногами, аж поки раптом, голосно чвакнувши, величезне, огрядне, пухке тіло цілком зникло в отворі.

Тим часом Живчик нарешті зліз із печі та війнувся до дверей. Щойно він добіг до них, як крізь отвір долинув звук, ніби щось гучно ляпнуло. Він зрозумів, що то Пані-матка плюхнула на одну з куп компосту в здоровенній печері внизу.

Гобліни верещали і голосили з якимось лиховісним завзяттям. Їхня отруйниця дістала по заслузі. Та цього їм було замало. Вони обернули свій гнів проти самої кухні. Гобліни розтрощили водозбіг. Зрівняли плиту з долівкою. Поскручували важелі та понівечили руру. Вони пожбурляли до смітникового отвору казани та лопатки для помішування, ревучи й заходячись реготом, коли з печери знизу долинув крик: «Ой, моя голова!»