Розділ «Пол Стюарт, Кріс Рідел У нетрях Темнолісу»

Він звівся навшпиньки і зірвав один.

Плід був м’який на дотик і з хлюпітливим звуком відірвався від живця. Хлопець покрутив його в руках. Потер об хутро накидки. Повільно, страх як повільно підніс до рота...

— Ні, — сказав він собі. — Я не можу. — і пожбурив плід геть. Знову сердито забурчав шлунок. — Мусиш потерпіти, — заглушив його Живчик і сердито рушив далі, тихенько мурмочучи щось про те, яким дурним він був, коли тільки й думав, щоб з’їсти якусь дивовижу. Так, у Темнолісі не бракувало смачних і поживних плодів та ягід, однак смертодайних було далеко більше.

Наприклад, однієї-однісінької краплини соку серцяблука вистачало, аби людина сконала на місці. Смерть була не єдиною загрозою від тутешніх плодів. Траплялися серед них і такі, від яких можна було осліпнути, і такі, що вибухали в тобі, і такі, від яких міг узяти грець. Були ще ягоди-шкрябунки, від них обкидало синіми гузками, які вже ніколи не сходили. А ще в лісі ріс морщавель, і той, хто його з’їдав, зморщувався — що більше його їв, то менший ставав. Ті ж нещасливці, що ним об’їдалися, взагалі щезали невідь-куди.

— Надто вже небезпечно, — сказав собі Живчик. — Мені треба протриматися, поки я напевне впізнаю якесь дерево.

Він ішов і йшов Темнолісом, а серед сили-силенної дерев не траплялося жодного знайомого йому.

— Що то зростати серед лісових тролів! — знеможено зітхнув хлопець.

Тролів, які ніколи не сходили зі стежки, цілком задовольняло те, що плодами з Темнолісу їх забезпечують інші лісові племена. Вони могли вимінювати їжу, але не добувати її. Тепер Живчик як ніколи шкодував, що це було саме так.

З усієї сили намагаючись не помічати, як бунтує проти голоду його живіт, Живчик ішов далі. Тіло видавалося важким, але голова була напрочуд легка. Від одного дерева з плодами до нього долетіли пахощі, від яких аж слинка потекла, та й самі плоди так привітно лисніли з гілки. Голод — дивна річ. Він притуплює мозок, але загострює відчуття. І коли далеко спереду хруснула гілка, Живчикові здалося, ніби вона хруснула у нього під ногами.

Хлопець завмер і вп’явся очима у простір перед себе. Там хтось був. Живчик пішов уперед, пильнуючи, щоб і собі не хруснути ненароком гілкою. Він дедалі заглиблювався в ліс, перебігаючи від дерева до дерева. Почувши неподалік якесь гарчання, пригнувся.

Потім, дослухаючись, як калатає у грудях серце, Живчик потихеньку пішов уперед, сторожко роззираючись довкола, — і ніс до носа зіткнувся з величезним, наче гора, пелехатим звіром.

Той саме тер свою волохату щоку здоровенною пазуристою лапою. Щойно їхні погляди зустрілися, звір задер морду, вишкірився і заревів просто в небо.

— А-а-а!.. — заверещав Живчик і подерся назад на дерево. Тремтячи зі страху, він чув, як тріщать і ламаються гілки під звіром, що гнався за ним через підлісок. Раптом гук ущух, і повітря здригнулося від жалісного виття. За мить десь ген далеко хтось переливчасто заголосив у відповідь.

— Блукай-бурмила! — осяяло Живчика.

Йому й раніше частенько доводилося їх чути, але тільки тепер він побачив живого блукай-бурмила. Його величезні розміри перевершили всі Живчикові сподівання.

Попри свою дивовижну дебелість та силу, блукай-бурмила були сумирні створіння. Про їхні великі сумні очі казали, що вони бачать світ більшим, ніж він є насправді.

Живчик знову визирнув із-за дерева. Блукай-бурмило уже забрався геть. Слід із потрощеної рослинності вів назад у ліс.

— Цією стежкою я не піду, — сказав Живчик. — Я…

Хлопець закляк на місці. Блукай-бурмило не звіявся. Він стояв тут, поруч, за якихось десять кроків. Його блідо-зелена шерсть майже зливалася з лісом.

— Ве-е-е! — тихенько прогарчав він і взявся величезною лапою за свою щоку. — Ве-е-е?