Розділ «Пол Стюарт, Кріс Рідел У нетрях Темнолісу»

— Куди ж поділося це бісове відро? — буркнула вона. І раптом щось собі пригадала.

— У-у-ух! — ухнула вона здивовано за мить, знімаючи з гака відро і зазираючи досередини. — Та я ж забула викинути сміття!

Поки Пані-матка важко човгала назад до риштака, Живчик сидів у відрі й зацьковано роззирався. «Викинути сміття» — що б це мало означати? Аж ось він одчув, як над ним дзвенить струмінь холодної води — такої крижаної, аж від неї перехоплювало подих. Потім хлопця закрутило по колу — то Пані-матка споліскувала відро.

— У-у-у, о-о-о, а-а-а-а! — репетував Живчик, якому аж світ крутився в очах. А ще за мить матінка перевернула відро догори дном, і весь його вміст — і Живчик, і геть чисто все, що в ньому було, — вихлюпнулося у каналізаційний отвір.

— А-а-а! — репетував хлопець, весь час крутячись, метляючись і прямуючи до дна довжелезного каналу, аж поки — плюх! — гепнув на якусь м’яку, теплу і вологувату купу.

Сівши, Живчик розглянувся. Довгий зливний канал із пругкими стінками, кудою він щойно летів, був тільки одним із багатьох риштаків. Усі вони м’яко погойдувалися туди-сюди, підсвічені восково-жовтим склепінням, що ясніло високо над Живчиковою головою. Йому зроду не видертися на таку висоту. Як же бути йому тепер?

«Найперше треба підкріпитись», — подумав хлопець, побачивши праворуч від себе, на купі всякої гнилі, незайманий плід заболоні. Він підняв його і тер його хутром накидки, аж поки червона шкірка заблищала. Хлопець жадібно уп’явся в неї зубами. По підборіддю потік червоний сік.

Живчикове обличчя розпливлось у блаженній усмішці.

— Шмакота! — проплямкав він.

Розділ сьомий

Веретенники та молочинки

Живчик догриз заболонь і шпурнув кісточку геть. Біль, що жерцем їв шлунок, минув. Хлопець зіп’явся на ноги, витер долоні об куртку і розглянувся довкола. Він стояв посеред величезної купи компосту в підземній печері — не меншій, ніж колонія нагорі.

Зціпивши зуби і якомога тамуючи подих, Живчик подався до краю звалища гнилої рослинності й видерся на сяку-таку подобу берега, що охоплював його кругом. Він кинув погляд на стелю, навислу високо над ним.

— Якщо є вхід, — промурмотів він похмуро, — то має бути й вихід.

— Не конче, — пролунав чийсь голос.

Живчик здригнувся. Хто це сказав? І тільки коли створіння рушило до нього, а світло окреслило його прозоре тіло та клинцювату голову, Живчик зрозумів, наскільки близько воно було.

Високе та кутасте, воно скидалося на велетенську скляну комаху. Такого дива у своєму житті Живчик ще не бачив. Він нічого не знав про підземні рої веретенників та незграбних молочинок, яких ті пасли.

Комаха рвучко подалася вперед, її клешні схопили Живчика за комір. Хлопець закричав, уздрівши прямо перед собою колихку голову, ворушкі вусики та величезні мозаїчні очі, які у тьмяному світлі виблискували зелено-оранжевим світлом.

— Агов, у мене тут ще один, — гукнула комаха. Звідкись долетів тупіт, і до веретенника приєдналося ще троє.

— Не знаю, що там у неї нагорі коїться, — сказав один.