Розділ «Пол Стюарт, Кріс Рідел У нетрях Темнолісу»

У тунелі було гаряче, стояла така задуха, що йому аж занудило. По низькій восковій стелі стікали липкі краплі, падаючи Живчикові на голову та спливаючи по шиї. Нив зголоднілий шлунок.

— Я не маю вибору, — прошепотів він.

Гоблінів плащ залопотів на завороті й зник. Живчик побіг за ним.

Отак удвох і йшли вони тунелями, сходами, які вели то вгору, то вниз, довгими порожніми печерами. Повітря смерділо пилом та гнилизною, дихати було важко, і Живчикові паморочилося в голові. Шкіра його зробилася липкою, язик — сухим.

— Куди ми йдемо? — нерішуче запитав він. — Здається мені, ви заблукали так само, як і я.

— Звіртеся на мене, паничу Живчику, — шанобливо відповів гоблін, і при цих словах Живчик відчув, як в обличчя вдарив прохолодний протяг.

Хлопець заплющив очі і вдихнув свіже повітря. Коли ж він їх розплющив, то гобліна вже не було. За мить, на повороті, Живчик побачив світло. Сонячне світло! Воно лилося крізь високий арковий прохід!

Живчик кинувся бігти. Він мчав швидше і швидше, заледве вірячи, що врешті йому вдалося знайти вихід. Ось останній тунель… а тепер через залу… та й квит!

— Дяка небові! — заволав він.

Перед ним стояло трійко бражних гоблінів. Вони обернулись і тупо вибалушили свої вирла.

— Все гаразд? — підбадьорливо запитав Живчик.

— Із нами все гаразд? — спитав один із них.

— Наша Пані-матка хотіла отруїти нас, — сказав інший.

— І ми її покарали, — докинув третій.

Перший гоблін устромив жалісний погляд у свої босі ноги.

— Проте ми трохи погарячкували, — сказав він. Інші закивали головами на знак згоди.

— Хто тепер нас годуватиме? Хто оборонить нас від темнолесника? — заскімлили вони.

І всі троє несподівано розрюмсались.

— Нам так її не вистачає! — заголосили вони в унісон. Живчик знову зміряв поглядом бруднючих гоблінів, їхні жалюгідні лахи і пирснув.

— Вам би не завадило самим подбати про себе, — зауважив він.