Розділ «Пол Стюарт, Кріс Рідел У нетрях Темнолісу»

Живчик тривожно озирнувся. Ліворуч та праворуч від нього бігли доріжки, та обидві були відтяті. Позад нього сапала молочинка — ось-ось добереться до хлопця. Попереду — скісний спад яруги губиться у пітьмі.

— А тепер що? — мовив засапано Живчик. Вибору не було. Єдине, що йому лишалося, — з’їхати вниз по схилу. Він розвернувся і прожогом кинувся в непроникну пітьму.

— Зараз він біжить до медового жбана! — заверещали веретенники. — Переймайте його. Ну ж бо!

Та величезні молочинки, обережно волочачи за собою масивні міхурі з медом, рухалися надто повільно. Дуже швидко лишивши їх далеко позаду, Живчик побіг схилом униз. «Якщо я тільки зможу…» — подумав він. Аж раптом перед ним розступилася земля. Живчик розпачливо заволав. Він біг надто прудко, аби встигнути зупинитись.

— Ні-і-і!.. — його ноги шалено молотили повітря. — А-а-а-а!.. — закричав хлопець і загув униз.

Шубовсть!

Він упав посередині глибокого водоймища і з головою поринув у якусь рідину. За мить він виринув, відкашлюючись, відпльовуючись і несамовито бовтаючи руками й ногами.

Прозора рожева рідина була тепла і солодка. Вона зайшла Живчикові у вуха й очі, набралася в рот; якась дещиця потрапила навіть у горлянку.

Побачивши перед собою прямовисні стіни ями, він застогнав. Із кепських справи перетворилися на дуже кепські. Тепер йому звідси нізащо не вибратися.

Високо вгорі такого самого висновку дійшли веретенники та молочинки. «Нічого не вдієш, — долинули до Живчикових вух їхні слова. — Хай тепер сама його виловлює. А в нас робота».

Після цих слів — Живчик саме борсався, намагаючись утриматися у в’язкій рідині — веретенники понагинались та й давай тягати молочинок за дійки на самому кінці їхніх міхурів. Поверхню збурили гомінкі рожеві цівки.

— Вони їх доять! — тільки й мовив уражений Живчик. Скрізь кругом нього лився густий рожевий мед. — Витягніть мене звідси! — залементував він. — Ви не можете лишити мене тут… буль, буль, буль, буль…

Живчик пішов на дно. Та сама волорогова накидка, яка перше порятувала йому життя, тепер загрожувала його забрати. Її густе хутро просякло в’язкою рідиною і обважніло. Не заплющуючи очей, Живчик спускався усе нижче й нижче у в’язку рожевість. Він спробував виринути на поверхню, та його руки й ноги задерев’яніли. Сила вже полишала його.

«Потонути в рожевому меді!» — сумно подумав він.

Та й це ще не все: Живчик раптом зрозумів, що він тут не один. Щось порушило спокій рожевої рідини. Виявляється, її збурювала якась зміяста істота з величезною головою. Серце Живчикові гупало так, що у вухах закладало. Або він потоне, або його зжеруть. Оце так вибір! Він щодуху замолотив руками і ногами, звиваючись усім тілом.

Однак та тварюка була куди меткіша. Її тіло обвилося навколо хлопця, звідкись ізнизу вигулькнула широко роззявлена пащека — і поглинула його всього.

Вище, вище, вище підіймався він у рожевому сиропі і… зринув на поверхню. Виплюнувши все, чого встиг наковтатись, Живчик відкашлявся і набрав повні легені повітря. Відтак мерщій протер очі і придивився до довгого тіла та великої голови — що ж воно за проява? Мотузка з відром!

Його несло повз скісні схили, повз скупчення кутастих веретенників, які заклопотано виціджували останні краплі рожевого меду з уже обвислих міхурів своїх молочинок, ось він уже під стелею величезної печери. Відро загрозливо погойдувалось. Живчик прикипів до мотузки, ледве одважуючись дивитись униз, бо зовсім не дивитись він не міг.

Далеко внизу лишилися латки рожевих та брунатних полів. А зверху над ним — чорна діра в сяйній стелі, яка все ближчала, ближчала і…

Несподівано прямовисні стіни урвались, і Живчика знов оповили хмари гарячої кухонної пари. Просто перед ним виринуло повне, брезкле обличчя Пані-матки.