Розділ «Пол Стюарт, Кріс Рідел У нетрях Темнолісу»

— Ну? — сказав Живчик. — То ти живолуп?

— А хоч би й так, то що? — відповів задерикувато хлопчисько.

— Нічого. Я… — Заблукавши в лісі, не надто гребуватимеш співрозмовниками. — Мене звати Живчик, — назвався він.

Незнайомець легенько торкнувся чола рукою і кивнув.

— А мене звати Хрящ, — сказав він. — Будь ласка, донеси мене до мого селища. Я не можу йти. Ось, поглянь, — і він показав на свою праву ногу.

Живчик побачив на п’яті шість чи сім темних фіолетових цяток. Уся нога вже розпухла і була вдвічі товщою від здорової. Пухлина розповзалася далі по нозі просто у Живчика на очах.

— Що з нею таке? — поцікавився він.

— Це… це…

Живчик зрозумів, що хлопець дивиться на щось у нього за спиною. Він почув якесь сичання і обернувся й собі. Перед ним, над самісінькою землею, зависло найбридкіше створіння з усіх, яких йому будь-коли випадало бачити.

Потвора була довга, гудзувата, зі світною брудно-зеленою шкірою, яка мокро вилискувала в молочному місячному сяйві. Поздовж її тіло було обсіяне гудзуватими жовтими плямами, які сльозили чимось прозорим. Звиваючись і вигинаючись, чудовисько не зводило із Живчика своїх величезних холодних очей.

— Що це? — прошепотів він до Хряща.

— Летючий хробак, — відказав живолуп. — Роби що хочеш, тільки не дай йому тебе спіймати.

— Хай тільки спробує! — хоробро промовив Живчик і сягнув по ножа. Ножа не було.

— Мій ніж! — закричав він. — Мій іменний ніж. Я… — і тут Живчик згадав. Він саме тримав його в руці, коли спіткнувся об Хрящеві ноги. Ніж мав бути десь на землі.

Живчик дивився просто себе, надто переляканий, аби бодай на мить відвести погляд від летючого хробака. Тварюка звивалася без упину. Свистючий звук линув не з її пащі, а з рясних отворів у череві. Викидаючи назовні повітря, вона утримувалася над землею.

Хробак наближався, і Живчик перевів погляд на пащеку чудовиська, яка безперервно втягувала повітря. М’ясисті губи, гнучкі мацаки... І тут пащека роззявилась.

Живчикові перехопило подих. Паща летючого хробака була повна мацаків, кожен з яких закінчувався присоском, звідки сочилася якась гидота. Коли пащека роззявилася, мацаки видовжились і зав’юнилися, мов личинки якоїсь комахи.

— Ніж, — пробурмотів Живчик до Хряща. — Знайди мого ножа.

Він чув, як шурхотів у сухому листі Хрящ.

— Я шукаю, — казав він. — Катма… Є! — закричав він. — Я знайшов його!